Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

І в покоях запала мертва тиша, тільки чути було, як тяжко, з хрипом і бульканням у горлі надсадно дихали мужички з ножами, дрекольєм в руках, готові на все, вигукуючи:

— Гдє, гдє єнта дєвка із Польщі?!

Марина Юріївна була в спочивальні. Разом з частиною своїх фрейлін та двома камеристками. Життя її повисло на волосині, адже там її могли виявити нападники. А порятувала її власна... кмітливість. Здоровий глузд (виявляється, вона, вісімнадцятирічна донька польського воєводи, дев’ятиденна московська цариця, таки мала клей у голові).

Чи, як говорять, лій, кебету.

Та ще й не розгубилася за мить до своєї видимої загибелі, коли всім здавалося, що це вже все — кінець її величності.

В ту мить, як затріщали двері, що їх вибивали нападники, Марина кинулась...

І сьогодні все ще дивуються історики, яку винахідливість — дещо навіть аж комічну — перед вірною загибеллю, не розгубившись, виявила тоді вісімнадцятирічна цариця.

Ховатися у спочивальні не було де. Хіба під подружнім ложем, але туди в першу чергу й заглянуть нападники — бо де ж іще шукати сховану людину, як не під ложем?

Фрейліни були такі перелякані, що бовванами позастигали в спочивальні — хто де стояв. Тільки хрестилися тремтячими руками:

— Матка боска!.. Єзус Маріє!.. Святий Міколаю-угоднику — спасіть і помилуйте. Спасіть і помилуйте!..

Двері вже падали.

Ще мить, ще півмиті...

Крайньою під стіною стояла гофмейстерина Барбара Казановська, її, між іншим, далека родичка. Була вона нівроку дебелою і високою. Широка в кості й чималих габаритів, дещо схожа на чоловіка. Під її розміри на ній спідниця, у яку ще й були вшиті додаткові клини. Аби її володарка почувалася вільніше. А щоб пані Барбара мала вигляд, у спідницю зсередини був уставлений (пришитий нитками!) — обруч, аби спідниця навколо гофмейстерини опускалася донизу дзвоном. А він донизу, як відомо, значно розширяється.

Ось на цю особливість дебелої гофмейстерини миттєво — як уже тріщали, вивалюючись, двері — і звернула увагу цариця.

Змиг ока — і вона, кинувшись до пані Барбари (та нічого й усвідомити не встигла), пірнула до неї під спідницю.

Гофмейстерина так і залишилася стояти непорушною, даруйте, тумбою. Тільки закліпала рудими віями.

Цариця була тендітної комплекції, та ще й маленького зросту — дівча-дівчам. Шмигнувши під спідницю своєї гофмейстерини, її величність там і принишкла — в повній темноті (спідниця опускалася до самих п’ят її власниці), притулившись до теплих і дебелих ніг пані Барбари.

Все відбулося так миттєво, майже на межі свідомості, що ніхто не встиг і подивуватися з такої винахідливості цариці Марини Юріївни, як одразу ж з тріском та гуркотом впали двері і до покою увірвалися ті, кого автор «Московської хроніки» Конрад Буссов пізніше назве «мужланами і грубими мужиками», і загорлали:

— Ага, попались, девки?!.. Сейчас мы вас ищо и трахать будемо! Признавайтесь, где ента самая... ать-переать, еретица, жена царя? Ну?!.. Иначе поставим вас ра... — і вжив далі цілу низку непотребних слів.

Надамо слово очевидцю — Конраду Буссову: