Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

— Твоє бажання стати трупом ми чічас уволимо!..

Хтось із тих мужичків, названих камердинером панами, підбіг і кривим шевським ножем з широким лезом штрикнув у груди камердинера.

— Получай, пан хороший!

Камердинер з шумом видихнув останнє в його житті повітря, натомість з рота його ринула кров, він захрипів і повалився на бік.

— Ламай, братци, двері!!

— Це, дозвольте вам сказати, хамство! — кинулась до дверей фрейліна цариці, маленька, завше невгамовна панна Хмелевська й безстрашно загородила нападникам дорогу, вигукуючи своє улюблене, що тут було явно вже не до шмиги. — Ах, ах!.. Скільки пригод за один день! Буде що на старості, — вона не підозрювала, що старості у неї ніколи не буде, — розказувати своїм онукам, як я служила російській цариці, а нашій ясновельможній панночці Марині! Ах, ах!

Вигукувала, не здогадуючись, що й дітей у неї вже ніколи не буде.

— Не смійте, браві мужички! — і плескала в долоньки. — Отямтесь, отямтесь, це кажу я вам — фрейліна Хмелевська. Вам потім буде соромно за ваші... е-е... непедагогічні вчинки. Схаменіться!.. Досить однієї пролитої крові! Її величності немає за цими дверима!

— А це ми зараз і хочемо перевірити.

На маленьку панну Хмелевську, що вся зіщулилась, як зіщулюється курча, коли загледить над собою яструба, посунув здоровенний мужик у розірваній сорочці, бородатий, з виряченими очима, з великою мідною сергою в мочці вуха, що зблискувала криваво у світлі смолоскипа, — в руках він тримав здоровенну дубину.

— Ану відійди, стерво, від дверей!

— Це я — стерво? — вкрай була обурена панна Хмелевська. — Що чують мої вуха? Я — стерво — ах, ах! Вам доведеться відповідати за свої брутальні нечемні слова, пани руські мужики! Вам буде соромно, що ви напали на беззахисну жінку, — ах, ах! Спершу похмеліться, а тоді й приходьте шукати царицю — ах, ах, як пікантно! Буде що розказувати мені на старості онукам!

— Ти що там пасталакаєш, стерво?!

Важка дубина злетіла над головою панни Хмелевської, яка з ляку швидко і міцно заплющила очі, й опустилася їй на голову.

— Получай, шлюха!

Хруснув череп, і панна Хмелевська, так більше у своєму житті й не розплющивши очей, як підкошена впала перед дверима.

Шлях до покоїв, у яких разом зі своїми фрейлінами і камеристками сховалася цариця, був нарешті вільний.

Кілька мужиків, ставши в ряд, розігналися і дружно вдарилися плечима у двері, двері, затріщавши, полетіли на підлогу.

І тієї ж миті по тих дверях у покої увірвалися мужички.

— Де тута єнта дєвка із Польщі, котра цариця?