Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

Навіть не тимчасовий, а — миттєвий, що міг кожної миті обернутися для неї кінцем.

Головна небезпека на Марину Юріївну чекала ще попереду, і була вона загрозлива і кривава.

«Дєвку із Польщі» розлючений натовп усе ще настирно шукав у царських покоях...

Жіноцтво царських покоїв, хоч яким не було розгубленим і переляканим — та й кожна тремтіла за своє життя, — але свою царицю не видало.

А в палаці все ще гупотіла тупотнява ніг, усі металися сюди й туди — нападники і жертви, чулися крики — нападників і жертв — голосіння і, звичайно ж, він, рідний руський мат. Добірний руський мат, з яким юрба ніяк не могла знайти царицю, аби влаштувати їй під гарячу руку екзекуцію, ту царицю, яку самі ж і вінчали короною ще вчора-позавчора і яку називали «своєю матушкою, велікой царіцей і княгіней», — немає нічого непостійнішого за людську сутність...

І все ж смертельна небезпека для цариці Марини не лише не вщухала, а, навпаки, з кожною миттю стрімко наростала. Царицині покої були переповнені ворожим людом, що перетворився на один роз’ярений і здичавілий тлум, який нишпорив по всіх закапелках покоїв, уперто шукаючи «дєвку з Польщі», тож там і там тільки й чулося:

— Да где же она подевалася... ать-переать...

Хапали фрейлін, сікались до них з ножами й дрюччям.

— Признавайтесь, где она — царица ваша, иначе всех тута порешим ножичками!

Щe раз чи двічі вигулькували перед Мариною, яку незачесану, в накидці з чужого плеча, сприймали за служницю і сікалися до неї: где она... где?

За їхніми переконаннями, цариця мала бути і величною, і вбрана в розкішне вбрання, вся в золоті, перлах і коштовному камінні, ще й мала сидіти на царському троні. Неодмінно в короні. А тут якась ледь чи не замухришка, нечесана, розпатлана, в самій сорочці і чужій накидці...

Вибравши зручну мить, цариця кинулась до своєї спочивальні, хоч рятунку й там не було. Але забігла й принишкла, зачинивши за собою двері на засув. Проте швидко дійшла черга й до спочивальні цариці — розлючені мужички методично обшукували палац — кімнату за кімнатою.

Кинулись до спочивальні — зачинено, і явно зсередини. Значить, там хтось є. Затрахкали кулачищами:

— ...ать-переать! Пущай открывает!!. Знамо — там єнта дєвка із Польщі!

І тоді на виручку цариці кинувся її камердинер Ян Осмоль­ський, вірний, як швидко покажуть події, кімнатний слуга цариці.

Ян Осмольський — а він вартий того, аби був названий по імені, — кинувся до дверей спочивальні, притиснувся до них спиною і розкинув руки, загороджуючи вхід.

— Панове, панове, — він ще називав тих мужичків диких панами, — застерігаю: тільки через мій труп!

— Добром, — вони ще згадали добро! — просимо: відійди геть, пан хороший!

Камердинер повторював, як затятий:

— Тільки через мій труп, панове!!.