Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

Католики (в основному, поляки) вважали, що нічого незвичайного — «из ряда вон выходящего» — у цій історії, як твердили московити, немає. Навпаки, випадок, коли цариця католичка, а цар православний, посприяє об’єднанню двох вір. А отже, й двох народів. (Не без підпільної, напевне, думки, що верх у майбутньому об’єднанні звичайно ж візьмуть вірні Папи Римського. І це відчували московити — відчували не без підстав, — тож цього вони зело остерігалися.)

А вийшла мішанина вір, обрядів тощо. І вона, як уже мовилося, стала однією з причин травневої пожежі у Москві в році 1606-му. І ніякого об’єднання, ніякого союзу двох християнських держав коронація підданої польського короля Марини Мнішек на російський престол не принесла. Та й смисл весілля Дмитрія Івановича з Мариною Мнішек по-різному був сприйнятий як московитами, так і почтом Марини, що ще дужче розбурхало конфлікт, який їм так і не вдасться загасити.

Як були певні поляки, Марина Мнішек їхала до Москви після краківських заручин вже як цариця, і треба було лише коронацією в Москві підтвердити цей постулат.

І раптом виявилося, що верхівка Кремля так не вважає. Для православних московитів Марина Мнішек на час приїзду до Москви ніякою московською царицею не була. Ще не була. А була тим, ким вона й була: польською шляхтянкою, дочкою сандомирського воєводи та претенденткою — у зв’язку із заміжжям з царем Дмитрієм Івановичем — на російський престол. А щоб стати російською царицею — верхівка Кремля мовби ж і не була проти, аби полячка нею стала, — претендент­ці ще треба було змінити віру — католицьку на православну. Що у зв’язку з категоричною забороною папського престолу було абсолютно неможливим. Як і поміняти ім’я (у зв’язку із зміною віри). А вже потім, мовляв, можна буде ставити питання про коронацію і оголошення її московською царицею. Правда, щодо виходу заміж за руського царя, то тут все було в ажурі. Московити не були проти. Цього й сама Марина багнула. А ось змінити ім’я (тут би вона ще подумала) і віру?.. Ні, віру міняти вона навідріз відмовилась — цим теж пришвидшила свій кінець. Та й римський престол їй це заборонив чинити, а порушити його заборону вона б ніколи не зважилася.

Але врешті-решт якось все мовби утряслося (конфлікт був просто загнаний у глибину з поверхні), і зовні обряд відбувся мовби ж благополучно — на високому державному рівні із вседержавною пишністю й відповідною урочистістю, коли навіть простолюдини — а їх добре перед тим пригостили за рахунок царської скарбниці, — вигукували, підкидаючи вгору шапки (протилежна стать підкидала вгору чепчики):

— Уря, уря!!! Цар-батюшка наш жениться!.. Слава, слава цариці, матушці нашій!..

І це було оголошено актом схвалення царського шлюбу, що його здійснив простий московський народ. (Бояри та дворяни були наперед згодні з царським шлюбом з полячкою.)

Іван I (Іван Данилович Калита) — великий князь московський з 1325 року, великий князь володимирський (1328—1340 pp.), онук Олександра Невського, своє прізвисько Калита (грошовий мішок) отримав за багатство і заощадливість. Одним з перших він почав об’єднувати північно-східні руські землі навколо Москви. Вів обережну політику щодо Золотої Орди, навіть домагався — диво з див! — припинення татарських наскоків на підвладну йому землю. Хитрий руський мужичок у княжому званні, він почав неспішно (поспішиш — людей насмішиш, віковічна істина!), тихо і непомітно увійшовши в довір’я до татар, перетворювати своє на той час маленьке і нічим не примітне князівство на центр майбутньої Русі. Для цього перш за все треба було перетворити Москву на ідеологічний осередок, а глава Руської церкви митрополит Петро знаходився у Володимирі. Калита переманив його до себе. Митрополит Петро (до речі, з України) і напророчив йому: якщо він, московський князь, збудує храм во славу Богородиці і упокоїть його в ньому, то Москва стане центром руських земель.

Калита це, як кажуть, прийняв до відома і того ж ро­­ку (1326) на найвищому місці московського пагорба заклав храм в ім’я Успіння Богородиці. У ньому й було поховано митрополита Петра, і звідтоді він шанується московитами як «святитель» Москви. А сам Успенський собор в Кремлі став одним з найдавніших храмів на Соборній площі Кремля.

Вже в часи Івана III (1462—1505) Успенський собор, як казали, «обветшал» і потребував негайної перебудови. Іван III запросив псковських майстрів спорудити новий собор. Вони щось там спорудили, але... 20 травня 1474 року недобудований собор обвалився. Тоді Іван III запросив з Італії архітектора Арістотеля Фіораванті. Зразком для храму став Собор Успіння Божої Матері у Володимирі.

Майстер (католик, до речі) у 1473 році спорудив православний храм — тоді ж його і було освячено. І тоді ж літописець записав, що «та церковь чудна велми величеством и высотою, и светлостью, и звонностью, и пространством».

Вважалося, що це був не просто храм, де здійснювалися моління Богу та обряди; храм був як ніби пристанищем самого Бога. Він втілював ідею земного неба, у якому перебуває Господь.

Один з найнятих живописців тих часів Діонісій зі своїми помічниками розписав композиції «Різдво Івана Предтечі», «Похвала Богоматері», «Поклоніння волхвів», «Апостол Петро зцілює недужих», «Сім отроків ефеських, які сплять» тощо. Пізніше собор було розписано заново, живописці створили іконостас. Але головною святинею стала ікона «Володимирська Богоматір», що її Іван III переніс із Володимира до Москви (а взагалі, вона була взята, по суті викрадена, з Києва), яка й стала заступницею Московської Русі. (Після Жовтневого більшовицького перевороту 1917 року зберігається в Третьяковській галереї.) Звідтоді й протягом століть Успенський собор Кремля став місцем найважливіших державних церемоній, а також місцем поховань глав Руської церкви (митрополитів, потім патріархів). У ньому вінчали на царство московських царів, там же відбувалися їхні шлюби, в Успенському соборі Кремля вінчали на царство й Марину Мнішек — як ще раніше царевича Дмитрія Івановича.

Церемонія коронації Марини Мнішек почалася з урочистого — чи не зі священним трепетом — виносу царської корони.

Під малиновий передзвін кремлівських дзвонів корону окропили святою водою і під молебень — із все тим же сакральним трепетом — понесли до Успенського собору.

Над Кремлем, і здавалося, що й над усією Москвою плив все той же малиновий передзвін, коли кожний дзвін звучав як окремий акорд і в той же час у гармонії з іншими. Це й називалося малиновим передзвоном, і ягода малина, як то можна було подумати, тут була ні при чім. Означення «малиновий пере­дзвін» походило від назви бельгійського міста Малин, у якому вперше почали виготовлювати такі мелодійні дзвони.

Біля входу до собору коронаційні регалії зустрів патріарх з єпископами і супроводжував їх до храму. Коли вони зникли в соборі, була витримана пауза, і тільки тоді до найславетнішої і найзначнішої святої обителі Русі вирушила процесія. Складалася вона з півтори сотень дворян «в парчовой одежде». За ними велично простували чотири дворянина з бердишами і п’ятий — мечник князь Михайло Скопін-Шуйський, майбутній герой у боротьбі з другим Лжедмитрієм.

А вже потім виступав (у літописі буде зазначено «шествовал») цар Дмитрій Іванович, рвійний, підтягнений — молодець молодцем. Він не йшов, а наче з радощів чи збудження пританцьовував. А був він у короні.

По праву руку його супроводжував посол Речі Посполитої — і в той же час представник цариці — Міколай Олесницький (так наполягли поляки), а по ліву руч — глава Боярської думи князь Федір Мстиславський — так наполягли московити.

А вже потім ішла вона, Марина Мнішек, цариця москов­ська, «одетая по-московски, — згадуватимуть потім поляки з несхваленням, — в богатую одежду, украшенную жемчугами и драгоценными камнями по вишневому бархату».