Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

Марина — цариця московська

Згідно з повелінням папського престолу, Марина мусила залишатися в католицтві і не приймати причастя з рук православного патріарха. (Та хіба б вона злиняла, якби його й прийняла з рук православного патріарха? Принаймні, царське подружжя могло б тоді уникнути швидкого і кривавого кінця, але... Але немає нічого жахливішого, як сліпий фанатизм у вірі!)

Історія розколу, чи схизми, у християнському, до того єдиному, світі почалася давно. В суботу 15 липня 1054 року — яка точність! — до константинопольського храму Святої Софії увійшли кардинал Гумберт та два інші легати, як звали дипломатичних представників Папи Римського, і прослідували до вівтаря — йшли вони, гупаючи чобітьми, всіляко демонструючи свою непримиренну ворожнечу і безперечну зверхність.

Ще б пак, вони прийшли до храму не з миром і не молитися. Звернувшись до народу, вони звинуватили патріарха Михайла у впертості, а насамкінець своїх підбурювальних промов поклали на престол буллу про відлучення патріарха Михайла і вийшли геть — все так же гупаючи чобітьми і всіляко підкреслюючи свою агресивну зверхність панів над слугами.

Патріарх Михайло, не розгубившись і не злякавшись грізних посланців Папи Римського, у відповідь від Святої Церкви відлучив їх самих! Діючи за віковічним правилом: хто приходить з війною, той війну й отримує.

Звідтоді як взаємно відлучили один одного константинопольський патріарх Михайло Керуларій і легат Папи Римського Гумберт Сільва-Кандідський, благополучно минуло 950 років, а миру між церквами, між Папою Римським і константинопольським патріархом як не було, так і немає. З XIX ст. цю подію стали називати «великим розколом» (грецькою — схизма) й оцінили як остаточний поділ церков Сходу — грецької і Заходу — латинської. (Хоча як об’єктивно, відчуження держав почалося набагато раніше, а невизнання їх набагато пізніше.)

До того була єдина християнська Церква, Церква-Мати. Вже з перших століть своєї історії вона складалася з дуже багатьох церков та місцевих громад. Вони мали одне і те ж служіння та покликання і були рівні між собою. Недарма ж їх називали церквами-сестрами. Ще й порівнювали з дітьми в одній сім’ї, які мають жити в злагоді й бути в повноті спілкування одна з одною. Але... І в родині трапляються чвари між сестрами й братами — спалахнули вони й між церквами, рідними до того, найріднішими. Гадають, що однією з перших розбіжно­стей — таким собі каменем спотикання — була суперечка між римськими і східними єпископами про правильний термін і самий зміст свята Великодня. У Римі його святкували в першу неділю після 14 нісана (тобто квітня) — за іудейським місячним календарем. (У першу неділю після 14 квітня — запам’ятаймо!) А ось як в Асійських церквах (малоазійських) Ведикдень святкували 14 нісана, незалежно від того, на який день ця дата випадала. Святий Полікарп, єпископ Смирнський, перебуваючи в Римі у 155 році, обговорював цю проблему з папою Анікітою, але кожна сторона так і залишилася при своїй правоті. Правда, вирішили дотримуватися звичаїв, що їх запровадили попередні пресвітери та єпископи. Віз, як кажуть, і нині там.

Римська церква почала заявляти, що вона істинніша, справжніша у християнському світі, а східна — що вона... А коли дві церкви починають заявляти, що тільки одна з них є Церквою Христовою, а інша помиляється, то ясно, що й мови про якісь церкви-сестри вже бути не може. Тим більше що дві християнські конфесії починають обзивати одна одну, звинувачуючи в неіснуючих гріхах, то миру, ясна річ, не буде. Західна церква почала заявляти, що тільки її члени належать Христу, а віруючі східної конфесії є «заблуканими вівцями», то ворожнеча швидко досягла свого апогею і церкви перестали визнавати одна одну Церквою Христовою.

Варто зазначити, що за 464 роки, що минули від початку єдиновладного правління імператора Костянтина (323) і до VII Вселенського собору (787), між греками і латинянами було п’ять схизм (розколів) загальною тривалістю 203 роки. А потім наставали періоди, коли греки і латиняни взагалі не спілкувалися між собою. І хоч за той час було скликано сім спільних Вселенських соборів, але все було марно.

Почала литися перша кров — завдяки розколу. І кров лилася не ворожа, своя. Лише один з прикладів. Року 653-го папа Мартін за непокору імператору Костянтину II був заарештований, його катували й заслали до Херсонесу (сучасний Севастополь), де, замучений і катований, він і помер через два роки. У 655 році схопили Максима, грецького духовного письменника, філософа і ченця, і заслали у Візію, грецьку колонію на території сучасної Болгарії, а щоб він не писав і не проповідував, йому відрубали праву руку і вирвали язика та заслали вдруге. Вже на Кавказ, де він і помер. (У 680 році на VII Вселенському соборі, на якому переможе — на якийсь час — православне вчення, папа Мартін і філософ-письменник Максим будуть прославлені. Себто реабілітовані. Чи не звідтоді ця форма переслідування ідеологічних супротивників — знищити, а потім посмертно реабілітовувати — так поширилася у світі білому?)

Перший Вселенський собор 325 року був скликаний імператором Костянтином, який переніс столицю імперії з Рима до Константинополя. Так виникла традиція скликання Вселенських (себто всеімперських соборів), це коли виникала критична ситуація в церкві. Аж до Сьомого собору, 787 року, коли імперія ще була єдиною, греки і латиняни брали у них участь спільно. Але після Сьомого собору не відбулося жодного спільного собору — це як Римська імперія розділилася на дві, східну і західну.

Кожний з імператорів — один на сході, другий на заході — вважав, що тільки він є законним спадкоємцем римських імператорів. Тоді ж остаточно розділилася і церква: східна вважала себе головною, а західна — себе.

Минали століття, бажання примирити християнські церкви було, але... Всі спроби зробити це на ділі зникали, як вода в піску. І тоді папа Євген IV скликав латинських єпископів на собор у Флоренції, грецьких єпископів запросив імператор. На тому соборі його учасники мовби дійшли до примирливої угоди. І все ж, ні ті, ні ті (ні латиняни, ні греки) не були по-справжньому готовими піти назустріч одне одному, тож і на церковному житті протягом подальших століть ухвали Флорентійського собору аж ніяк не відбилися.

Звідтоді вони — колись дві рідні церкви-сестри — во­йовниче непримиренні.

Звідтоді, на переконання латинян, Церква Христова може бути лише там, де віруючими керує Папа Римський, спадкоємець Святого Петра. І всі таїнства, що відбуваються поза пастирським піклуванням папи, є незаконними. І що взагалі, наполягають католики, не може бути церкви там, де Папі Римському не виявлять беззастережливу покірність.

З цим, ясна річ, не погоджуються східні патріархи та їхні вірні. Хоч католики і вимагають повернути східних патріархів під пастирське керування Папи Римського, яко «заблуканих овець». А східні церкви — під юрисдикцію римської курії. І взагалі, істинна віра належить лише західним церквам, Папі Римському, який є прямим спадкоємцем Святого Петра, a всі інші то... То ледь чи не від лукавого.

Остаточний розрив між колись рідними церквами-сестрами настане у 1729 році, коли Римська Конгрегація з поширення віри видасть декрет, що надалі суворо заборонятиме спілкування у таїнствах вірних західної церкви з вірними східної. Тоді ж відбудеться й останній розрив між грецькою і латинською церквами. Хоча він уже був і раніше, у часи Марини Мнішек, католички, вірної Папі Римському, і царевича Дмитрія Івановича, вірного православ’ю, східним патріархам...

Нічим не міг зарадити й Дмитрій Іванович — церковні канони залишалися церковними канонами, де він не владний був. Та й до всього ж сам він необачно відмовився від причастя — чи не за компанію з Мариною?

Відмова царського сімейства від причастя була розцінена московитами як знехтування ним Божественного, освяченого обряду, адже царями в Російській державі ставали лише через обряд миропомазання, що не було того разу здійснено. Та й причастя, коли б до нього вдалася Марина, символізувало б її перехід у православ’я. На це Марина, пам’ятаючи сувору і категоричну заборону папського престолу, не могла зважитись. Мине не так і багато днів до бунту, що спалахне в Москві, цариці Марині Мнішек (а заодно й цареві Дмитрію Івановичу) все це пригадають. І буде в Марини Юріївни каяття, але вже не буде — ніколи-ніколи не буде — вороття! Який жаль!

Коли після всіх подій у Кремлі 17 травня, трагічного для Марини 17 травня, буде вибрано 29 травня князя Василія Шуйського новим царем, Дмитрія Івановича буде звинувачено — заднім числом, звичайно, — ще й у тому, що він «взял девку из Польши латынские веры и не крестил ее, венчался с нею в соборной церкви Пречистыя Богородицы, и... венчал ее царским венцом (нехрещену. — В. Ч.) и учиняти хотел в Российском государстве люторскую и латынскую веру...». Хоч останнього Дмитрій Іванович якраз і не збирався робити, але хто йому тоді, під час бунту, повірив би!

Про «осквернення» кремлівського Успенського собору «расстригой» Гришкой Отреп’євим писав у богомільній грамоті і патріарх Гермоген у листопаді 1606 року: «Многих вер еретиков аки в простой храм введен безо всякого пристрашия, не усомнясь нимало, великое зло учинил, к чудотворному образу Пречистыя Богородицы, еже Евангелист Лука Духом Святым наставляем написа, и ко всем честным образом и к чудотворцовым Петровым и Иониным мощем приводя велел прикладыватся скверной своей люторские веры невесте, с нею же в той же великой церкви и венчася, все злое свое желание получил».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Марина — цариця московська» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці“ на сторінці 33. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи