Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

«Якщо ми хочемо позбавити Росію проблем, що дісталися нам ще від радянської влади, ми повинні прибрати Мавзолей. Упокоєння там Леніна було свого роду містичним актом. Те ж саме стосується й інших комуністичних могил. Можливо, поховані там люди і не бажали країні зла, але на їхніх душах занадто багато гріхів», — вважає С. Єрмаков.

II. «...Найяснейшая и великая. Государыне цесарева и Великая княгиня Марья Юрьевна Всеа Русии...»

Вознесенський дівочий монастир у Кремлі біля Спаських воріт (як казали, «под навесом зубчатых твердынь») був заснований великою княгинею Євдокією (в чернечому постригу Єфросинія) Дмитрівною, жоною князя Дмитрія Донського, яка на сімнадцять років пережила свого великого мужа.

Монастир назвали в ім’я Вознесіння Господа. І було це в році 1407-му.

В келіях Вознесенської обителі знаходили притулок лише інокині з княжих і боярських сімей. Дякуючи їх щедрим внескам та особливому опікунству великих княгинь і ца­риць, монастир швидко перетворився на один з найбагатших у Москві, мав дорогу утвар, унікальні ікони, прикрашені перлами, коштовним камінням та срібними ризами.

В історії Вознесенської обителі збереглося передання про чудесне явлення святих... І трапилося це під час правління великого князя Василія у страшні роки випробувань, коли кримський хан Мехмет-Гірей обступив із своїм військом Москву і Москва тремтіла, очікуючи неминучої погибелі. Ось тоді одній схимниці — вона залишилася в історії безіменною — і привиділися великі святителі Сергій-чудотворець та Варлаам Хутинський, які й допомогли відстояти Москву, надихнувши московитів на подвиги, і своїми молитвами врятували град від погибелі... Звідтоді над Спаськими воротами Кремля (до того дива вони звалися Фроловськими) і представлені преподобні Сергій та Варлаам в молитовному предстоянні перед Богом. Звідтоді й зберігся звичай проходити в Спаські ворота Кремля без шапки.

У вересні 1917 року інокині Вознесенського монастиря змушені будуть залишити свої намолені келії. Під час артилерійського обстрілу з Воробйових гір один снаряд пробив стіну святої обителі, а вибухом розкидало всю церковну утвар. У 1929 році соборний храм розібрали, але саркофаги великих княгинь все ж уціліли, їх перенесли в підвали Архангельського собору. У 1930-ті роки Вознесенський монастир знесли, а на його місці побудували приміщення для Школи червоних курсантів ім. ВЦВУ, у якому потім розташовувалася Президія Верховної Ради СРСР, нині ця будівля належить Уряду Російської Федерації.

За свого існування монастир був місцем перебування царських наречених — із стін цієї обителі вони переходили на престол уже руськими царицями. Саме до Вознесенського монастиря під урочистий передзвін і радість народу — була, була народна радість! — подолавши 600-кілометровий шлях до Кремля, прибула інокиня Білозерського монастиря Марфа Нага — мати чудом врятованого в Угличі царевича Дмитрія. В селі Тайницькому, куди її спершу привезли, вона не вагаючись визнала Дмитрія Івановича за «свого сина». А потім її поселять у палатах Вознесенського монастиря Кремля, де вона через три дні «по-материнському» благословить Дмитрія на царство. І плакатиме з радощів, що нарешті уподобилася лицезріти живого свого синочка, законного государя Русі.

До Вознесенської обителі Кремля і прибула Марина Мнішек — під все те ж калатання дзвонів на церквах, соборах і храмах Москви — «превелику радість народу простого». Церемонія в’їзду Марини Мнішек до Першопрестольної описана багатьма очевидцями, які були вражені її пишністю та розкішшю — під малиновий передзвін незліченних дзвонів. Їхала мимо ошатно вбраних двірських, очі сліпили сяючі обладунки кавалерії, під вигуки й крики московитів, які збіглися подивитися на свою нову царицю.

Біля Спаських воріт Кремля вишикувалися 50 барабанщиків і 50 трубачів, які, за словами голландця Паерле, «производили шум несносный, более похожий на собачий лай (ну й загнув голландець! Чи він того дня був не в гуморі!), нежели на музыку, оттого, что барабанили и трубили без всякого такта, как кто умел». Не догодили, виходить, хвацько-браві барабанщики і трубачі витонченому слуху голландця!

На східцях Вознесенської обителі Марину Мнішек зустрі­чала Марфа Нага і благословила полячку як свою невістку. Теж під малиновий передзвін і під бурхливі вигуки простого народу. (Черниці, вишикувавшись рядами, кланялись і кланялись прибулій цариці.) Серед зустрічаючих не було лише головного винуватця приїзду полячки — царя Дмитрія Івановича. За руським звичаєм він не мав права до весілля бачитися з нареченою, яка жила в монастирі під наглядом Марфи Нагої та інших інокинь. Сестрою називали вони і царицю, а вона їх... Вона їх — ніяк. Та й не цікавили царицю якісь там черниці, бодай і з боярських та дворянських родів.

Аби наречена не нудьгувала в монастирі — не вельми підходяще місце для молодої! — цар велів «весьма красиво убрать кельи в монастыре, где жила его мать, ибо прежде всего невесту должны были отвезти туда на восемь дней, дабы она могла научиться московским обычаям».

Марині, вихованій в розкоші і свободі, справді були не­звичними суворі порядки монастиря, хоч він і звався ніби ніжно — дівочий. Як і дерев’яні стіни, обтягнуті чорним сукном, пісні черниці в чорнющому похмуро-похоронному вбранні, які не знали, що таке радість життя — а раз на світі живеш! — що їх цариця відмовлялася називати сестрами. З якої причини? Які вони їй сестри? Вона життя любить, його радість, волю і багне щастя, а вони нидіють у молитвах та поклонах, що їх б’ють з ранку й до вечора — жах, жах! Марина серед них у своєму білому платті з атласу, різко виділялася — як біла ворона в чорній зграї. До всього ж цар Дмитрій велів, аби вона, як зразкова невістка, при зустрічах тричі кланялась його матері і зверталася до неї лише неодмінно «с пышной речью» — таке придумав!

Але мусила коритися — поки що. А там, як стане царицею, видно буде. І все ж монастирське життя, бодай і на кілька днів, гнітило її — тюрма тюрмою! Зрештою їй так набридла пісна кухня обителі, що вона навідріз відмовилась споживати її страви. Та й не черниця вона, не відлюдниця, то чому має терпіти зайвини? І Дмитрію Івановичу нічого не залишилося, як послати їй гарний посуд і польських кухарів — вони й заходилися готувати для Марини та її двору смачні і вишукані страви, про які й не чули в монастирі. (Запах тих страв дратував черниць, але христові наречені змушені були терпіти.) Проте католицьких духівників цар велів усе ж не пускати до Марини у Вознесенську православну обитель. Марина й тут змушена була коритися — поки що, хоч її фрейліни, які не збиралися міняти свою віру на православну і тим більше притримуватися її, спробували було влаштувати щось схоже на бунт, але цар велів їм передати: вони вільні, їх ніхто під наглядом не тримає, тож можуть хоч сьогодні повернутися до своєї Речі Посполитої. Фрейліни притихли.

І з цим Марина теж мусила змиритися, хоч це й не просто було для неї. Але якось терпіла (та й скільки там залишилося терпіти — всього лише тиждень). Мусила кланятись суворій свекрусі з чорним носатим обличчям, що на вигляд було завше злим, ще й звертатися до неї, як і зобов’язував її цар, «с пышной речью». Терпіла. Хай! Потерпить кілька днів — не злиняє. Потім своє візьме.

Царева мати хоч і була на вигляд суворою і начеб аж недоброю, але клялась невістці в гарячій любові, і це трохи прикрашало життя Марини в монастирі. Черниця Марфа, колишня жона грізного повелителя Московської Русі, тирана з тиранів, любила по-своєму. І по-своєму була доброю і навіть люблячою. Як по-своєму була нещасною, адже спершу чотирнадцять років вона молилася в монастирі за упокій душі убитого в Угличі свого дитяти, а потім виявилося, що те дитя живе-живісіньке, виросло і вже посіло престол свого батька. Але як Дмитрій змінився за чотирнадцять років! Впізнати Марфа не могла, бо востаннє бачила його хлопчиком, а це перед нею постав юнак, проте після деяких вагань все ж ви­знала Дмитрія за свого синовця (їй підказували: визнай, так треба для царства-государства). І вона визнала. Хоч іноді ні-ні та й сумнівалася: а чи справді це її син? Але сумніви ховала глибоко в душі. Свою любов до сина перенесла й на невістку, тож Марину Мнішек сприймала «яко матка дитя своє». І звала її «синовою своєю и всякую ласку родительскую» до неї виявляла. (Посли Речі Посполитої Станіслав Витовський і князь Ян Соколинський у ті дні писали до Кракова, що «великая княгиня Марья дочку пана воеводину... до своих палат приняла, и аж до радости при себе ее имела, сыновою своею ее звала, и всякую любовь и ласку родительскую, яко матка дитяти своему, показывала».)

Марині не було чого ображатися на свекруху, хоч матір’ю її називати за руським звичаєм все ж відмовилась. (У наших предків чомусь здавна до свекрух не було симпатії, адже вважалося, що вони — лихі. В Україні навіть прислів’я було: хата чужая, як свекруха лихая. І зібралися чи не зневажливі слова: свекруха, свекрушисько. І навіть — свекрушище. Але Марина так і не встигне спізнати Марфу Нагу, хто вона — свекруха чи свекрушисько-свекрушище.)

У східнослов’янських мовах (хоча б українській та росій­ській) дівка — не завжди означає щось принизливе, зневажливе, хоч так іноді й здається (особливо інтелігентному слухачеві). Але це тому, що дівчина — мовби поетичніше, ніжніше — мабуть, так воно і є. У поезіях — авторських чи народних — це слово своє, найбільш уживане, адже всюди — дівчина, дівчинонька, як зіронька, сяє... Хоча трапляється і своєрідний гібрид: дівка-дівчинонька. Згадаймо хоча б у М. Вовчка: «Дівоньки-голубоньки! Як оце поміж вами дівчина, як зоря ясная, сяє!» Але трапляється — зокрема у піснях — і дівка.

Згадаймо:

Дівка в сінях стояла,