Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

— Не віщуй мені більше, не віщуй, бабцю! Про мою долю в Московії. Як буде — так хай і буде!

Вірна її нянька замугикала — як затужила:

Доле моя, доле, чом ти не такая,

Ой чом ти не такая, як доля чужая...

Марина тоді й подумати не могла, що в далекій Московії, заперта в башті Коломенського кремля, вона пригадає цю пісню бабусі Софії, а пригадавши, заспіває, як заридає:

Доля моя, доле, чом ти не такая,

Ой чом ти не такая, як доля чужая...

Але це буде потім, потім (та й чи буде?), а тоді, того дня над Кремлем Московським вже маяв червоний штандарт із чорним орлом. І той орел був віднині і її орлом. Дарма, що чорний, але з ним вона пов’язала свою долю, що її вже в неї не так і багато лишалося — на все про все одинадцять років.

А потім — віки вічності.

А над Самбором, над замком королівського старости, який вже був у Москві, ним завойованої, голубіло таке безтурботне небо її такої до того безтурботної юності та десь далеко-далеко в Карпатах, як відлуння (чи як сон її дитинства), грали трембіти — і що вони їй віщували? Від чого застерігали?..

ІV. І оголосили їх нареченою і нареченим...

«...От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов», — із казок, що їх розказувала Марині бабця Софія, як вони, бувало, зимовими вечорами, повними хуги й тріскучого морозу, тулились до теплої грубки, де воєводина дочка залюбки слухала казки...

«В цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний.

Передвесільна обрядовість включає сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складається із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин».

З весільної обрядовості

Заручини — обряд, за яким дівчина і хлопець, що мають намір одружитися, оголошуються нареченою і нареченим.

На Україні заручини ще називали (подекуди й нині називають) полюбини, хустки, рушники, сватанки. Це — заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб і водночас це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності.

На заручини до молодої приходили разом з молодим його батьки й родичі. Усі всідалися до столу, а молодих виводили на посад. На хліб, накритий рушником, старший староста клав руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев’язував їх рушником.

Молода перев’язувала старостів рушником, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками.

І тільки після цього дівчина і хлопець вважалися зарученими і відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу, бо інакше це буде безчестям — та ще й доведеться відшкодувати матеріальні збитки за образу. Але й після заручин молоді спілкувалися виключно на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця (у деяких краях на забавках мали бути присутні батьки або старші родичі). Це не заважало молоді цілуватися та милуватися, проте свою цноту дівчата берегли. Дівчину, яка давала волю нестримному коханню, зневажатиме вся громада. Траплялося, що таких дівчат били мотуззям від дзвону. В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізичної кари хлопця і дівчини за перелюбство.