Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

І обрадує...

Виявляється, і таке може бути у світі білому. Пізніше вона б усе віддала, аби такого не сталося, а тоді — ніде правди діти — таки хотіла стати царицею. (Та і яка дівчина на її місці і в її віці не забажає стати царицею? Чи бодай принцесою і неодмінно знайти собі принца?) Але мріяла вона стати царицею не в якійсь там Русі, про яку тоді нічого не знала (тільки й чула, що є така — Русь, та й по тому), а царицею у якомусь чи не казковому царстві. Як ото в казках починається: якось в одному царстві-государстві жила-була цариця... От і вона хотіла бути такою царицею — ще як була малою. А підрісши, й геть забула про ту свою забаганку стати царицею — переросла свою напівдівочу мрію.

Один з біографів знаменитої полячки справедливо зауважить, що «ніщо не готувало Марину Мнішек до долі майбутньої російської цариці».

Марина (в латинському варіанті Маріанна) була четвертою дочкою воєводи Юрія Мнішека та його дружини Ядвіги, уродженої Тарло. Всього в їхній сім’ї було п’ятеро синів і п’ятеро дочок. («Постарався, щоб було порівну: і тих, і тих», — казатиме граф.)

Царевич Дмитрій Іванович, хоч він і був сином царя (якщо тільки був), так і не потрапив до когорти ста великих аристократів, що про них московське видавництво «Вече» (2003) видало окрему книжку, а от Марина Мнішек, поза всякими сумнівами — аристократка. Від німецьких, французьких і грецьких слів, що означають перший, кращий, знатний. У згаданому виданні зайняла достойне — цілком законне! — місце — після Перикла, Сулли, Ганнібала Барка, Гая Юлія Цезаря, хана Батия, Рішельє, але перед Олівером Кромвелем, Антіохом, Кантеміром, графом Рум’янцевим, Кутузовим, Боліваром, Джорджем Байроном, Отто Бісмарком, фон Гінденбургом, Маннергеймом, Пілсудським, Уїнстоном Черчиллем, Олександром Колчаком, Петром Врангелем, Шарлем де Голлем, чиє аристократичне походження не викликає сумнівів, і багатьма, багатьма іншими.

А все тому, що рід Мнішеків (Мнішків) — старовинний рід, який започаткувався ще в чеських землях, а з ХV ст. осів у Моравії. Польська гілка роду з’явилася у 20-ті роки ХVI ст., коли Міколай Мнішек з-за переслідувань імператора Фердінанда був змушений переселитися в Польщу, де став швидко підніматися вгору по службових посадах. Із них найзначніша — маршалок. У 1530 році був отриманий титул королівського дворянства. Згодом Міколай Мнішек став бургграфом Краківського замку, мав у Польщі великі володіння, а з 1551 року йому була призначена щорічна пенсія у 400 злотих — велика на той час сума!

Оскільки він був близьким до короля Сигізмунда-Августа, його діти швидко посіли високі посади. Старший син Ян Мнішек мав університетську освіту, отримав посаду старости, спершу луковського, згодом красноставського.

Його брат Єжи (пізніше стане Юрієм) увійшов у поль­ську історію не лише як батько претендентки на російський престол, але і як близький друг короля Сигізмунда-Августа. Як і Ян, він теж навчався в університеті, потім займав посади коронного кравчого, радомського кастеляна, сандомирського воєводи і старости у кількох областях. Склав навіть родовід сім’ї Мнішеків, у якому «не поскупився» на старовинність свого роду, започаткувавши його — звичайно ж, це була бурхлива фантазія пана Юрія — від Карла Великого та імператора Оттона. Але... Що не напишеш во славу себе, рідного!

Юрій Мнішек брав активну участь у Лівонській війні, штурмував Псков у 1581 році на чолі 200 кінників. На тій війні прославився і повернувся чи не героєм. А маючи численні володіння (та й слава вдатного вояка закрутила йому голову, як і «походження» від Карла Великого та від Оттона), вів розкішне життя, повне гульок та різних пригод. А розкішне життя вимагає і величезних коштів, яких Юрій Мнішек не мав. Проте брав у борг (ходив по магнатах — доки йому довіряли — чи не з простягненою рукою). Тож борги мав постійно — і борги колосальні! І всім був винен: і королю, і своїм дітям та їхнім дружинам, і багатьом-багатьом магнатам. У них він постійно позичав різні — здебільшого значні — суми і потім ламав голову, як їх спекатися. (Борг, як відомо, має ту неприємну особливість, що береш чужі гроші і ненадовго, а віддаєш — принаймні, маєш віддавати — свої і назавжди!) Щодо боргів, то пан воєвода постійно клявся-заприсягався, що неодмінно їх віддасть — ось тільки не відав, де взяти нові тисячі, десятки й сотні тисяч злотих, аби повернути позичене. Тому часто не платив податки і навіть не гребував (а втім, борги змушували) шахраювати. Зрештою, у 1603 році був змушений — борги чи не за горло взяли — продати частину своїх володінь і повернув кредиторам 24 тисячі злотих. Мізер з того, що був винен! Він уже не міг все повернути, а в борг йому — щоб узяти новий і розплатитися ним за старий, — уже ніхто не давав ані злотого. Ось чому пан воєвода, взятий в кільце невиплаченими сумами, покладав великі надії на царевича Дмитрія. Ставши царем — з його, Мнішековою, допомогою, — він посприяє йому розплатитися з кредиторами. (Політичні вигоди — само собою.) Так чи інак, а через свої численні борги пан воєвода вже уникав відвідувати шляхетні зібрання, адже там чи не кожному був щось та винен, — панство дивилося на нього косо.

Зрештою, за допомогою Дмитрія, який дав на свої заручини з Мариною 300 тисяч рублів та коштовності, деякі значні суми він таки поверне, і в першу чергу королю. У його величності теж напозичав чимало. (Забігаючи наперед, скажемо, що всі наступні представники роду Мнішеків — після Юрія та дочки його Марини, цариці московської, — були політичними і військовими діячами, дипломатами і вченими. У 1783 році Мнішеки отримають графський титул в Австрії, але вже в середині XIX ст. їхній рід почне згасати. Останні представники роду виїдуть до Франції, продавши в Польщі родовий маєток, і там за ними, як кажуть, і слід западе.)

А ось серед жінок найзначнішою представницею роду Мнішеків стане вона, Марина, дочка Єжи (Юрія) Мнішека.

«Четверта дочка пана Єжи Мнішека виросла в батьків­ському домі серед розкоші і пишнот Самбора, — писатимуть історики та біографи знаменитої полячки. Вона, звичайно ж «з дитинства слухала розповіді про знаменитості їхнього роду, про ті великі послуги, що їх Мнішеки протягом століть виявляли німецьким імператорам». І як вердикт винесуть: ті розповіді, мовляв, не минули просто так — «характер Марина здобуде гордий», виросте честолюбивою і «заради цих якостей могла все принести в жертву». (Вже в Москві, ставши царицею, Марина й справді чи не вперше у своєму житті покаже себе гордою шляхтянкою, гоноровитою царицею. І навіть владною та рішучою. Але ж — не забуваймо — її до того зобов’язував титул цариці — іншою Марина, ставши володаркою Московського царства, і не могла бути. Навіть і тоді, коли, втративши все, зазнає переслідувань, а потім і повного краху. В тім числі й життя. Але і його — крах — вона зустріне достойно, у всякому разі з гордо піднятою головою. Сильною виявиться жінкою. Може, й справді такою її виховала слава їхнього знаменитого роду?!)

Батько керував королівським доменом і був, по суті, намісником в Самборі і Львові. У віданні пана воєводи перебували королівські апартаменти в Самбірському замку (його він будував-розбудовував і прикрашав чи не щоліта, не шкодуючи витрат — про що постійно й слав королю звіти). Відомо, що воєвода Юрій Мнішек вів розкішне життя магната — численні прийоми, полювання, гучні бенкети на свята і без свят, воєнні походи і просто численні розваги, що їм, здавалося, не було кінця-краю... Між іншим, ім’я цього «гуляки» записано золотими буквами серед імен найвизначніших і найщедріших благодійників на спеціальній плиті з червоного мармуру в церкві Святого Андрія Львівського в Самборі, а прадавній самбірський монастир бернардинців, заснований у ХV ст., був ним заново відбудований, і з прибутків графа щороку йшла значна частина на користь ченців. Крім того, в літописі ордена бернардинців воєвода Юрій Мнішек, як покаже час і події, не гребував порушувати моральні принципи, страждав честолюбством, марнославством та серебролюбством. А тому схильний був до різних махінацій. Навіть згодом пожертвує дочкою в ім’я своїх цілей, а її, Марину, він любив, бодай і по-своєму. І це в одній особі: благодійник і махінатор, щедродавець і шахрай — трапляється і таке в роду людському. А можливо, причиною цього було його постійне бажання прославитись — за будь-яку ціну, аби лише вивищитися в Речі Посполитій і стати над усіма, вкупі з королем. І стати ще знатнішим та знаменитішим — на віки. Себто залишити і свій слід на землі, довести, що він недарма жив у цьому світі. І це йому, врешті-решт, удасться, і досить швидко.

А поки що він був зразковим батьком, таким же воєводою та старостою і займався дітьми. Сини навчалися в університетах Франції та Італії, а ось дочки (за тодішніми звичаями) залишалися вдома, вдома і вчилися. Та готувалися, як і годиться, до заміжжя. Марина рано навчилася читати й писати — навчателем її і вихователем був чернець-бернардинець. А тому, за мірками Речі Посполитої, Марина як для молодої дівчини була цілком освіченою і добре вихованою. Ба навіть вишколеною — для світських балів і вищого товариства, котре в їхньому колі всуціль було ясновельможне.

Воєвода старанно готував своїх дочок до світського життя — десь чи не на королівському рівні. І в той же час старанно оберігав від спокус великого світу, виховував їх скромними і цнотливо-чистими...

Доця — завжди мамина, синок — батьків. Недарма ж і поговірка є: мамина доця, батьків синок. Так уже заведено в людей. Але у Мнішеків все буде не так. Мати — добра, але мала якийсь некерований, нестримний характер. Заводилася з найменшої причини, бодай і мізерної, не вартої уваги — та ще ясновельможної пані, — мабуть, такою вже вдалася. Тільки що — так і спалахує. Як сухий порох. Тоді й словом може образити, і під гарячу руку лящика дати. Тому краще — тобі краще — їй не перечити, а мовчати. Або й взагалі уникнути матусі. Навіть, якщо вона й права. У такі хвилини — ось тільки вгадай, коли вони настануть, — краще їй під руку не потрапляти. Слава Богу, пані Ядвіга, дочка сандомирського хорунжого, чим вона завжди пишалася, — швидко спалахує, але так же швидко — дяка Богові! — і відходить. І знову стає доброю, лагідною і навіть аж ніжною, — іноді Маринці здавалося, що в її матінці ховається ще одна матінка — лиха й недобра. І ту, другу, матінку треба остерігатися — тобі ж і краще буде. Мати насварить тебе нізащо і таке накаже, таке... Потім і сама буде плакати — разом з тобою — та проситиме у тебе вибачення... І ви помиритесь, як дві подружки, — до наступного спалаху матінки, що станеться невзабарі.

Батько ж — повна протилежність матері. Тихий, вдома — але тільки вдома! — спокійний, за будь-яких обставин витриманий. Рідкісна взагалі риса для гоноровитого пана з титулом ясновельможний. Та ще для магната, воєводи і, зрештою, королівського старости. Швидких рішень — та ще зопалу — не приймає, доки не переконається, як воно насправді і що. Та й тоді не покарає, навіть якщо ти стовідсотково винувата. Хіба що легенько пожурить. А ще він умів слухати — пильно, уважно, терпляче. А вже тоді прийме правильне рішення і ніколи тебе не зобидить і згарячу не насварить. І за це Марина любила батька і вірила кожному його слову, адже в батька воно незмінно справедливе і добре. Хоч вона й матінку любила, але батька ніби аж більше. За те, що завжди до неї був справедливим — як вона була маленькою. На різні дріб’язки, милі дитячі пустощі, без яких не обходиться жодне дитинство, — уваги не звертав. Казав, бувало, посміхаючись: та це ж діти. Що, мовляв, з них візьмеш. Треба терпіти їхні вибрики, виростуть — наберуться розуму й статечності. І ніколи-ніколи не підвищував на неї голосу. Як і на інших своїх дітей, Марининих сестер і братиків, а вони часом таке витворяли, таке, що й бонни з ними не могли впоратись...

Тож Марина за порадою і захистом йшла не до матері, яку трохи боялася і яку остерігалася, а тільки до батька. (Мати тоді дуже ревнувала і знову спалахувала.) Пан воєвода завжди вислухає уважно і допоможе. А коли вона не права, лише скаже поблажливо: не треба так чинити, Маринко, тут ти не маєш рації...

Батькові вона вірила — ні на мить не сумніваючись у його правоті, тож батькове слово для неї, зразкової його доці, було законом. Матір могла й не послухати (хоч матінка часто й кричала, шуміла, здіймаючи іноді несусвітній рейвах, навіть погрожувала дочці), а батька, хоч він мовби прямо й не наполягав на своєму, — ніколи.

— Ми — Мнішеки, — казав, бувало, гордо батько, і вона слідом за ним, пишаючись, теж гордо повторювала: так, ми — Мнішеки! І цим все було сказано. (Матінка і тут ревнувала, адже вона належала до роду Тарло, яким так гордилася.)