Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

Але все то були справді... людішки. Без роду-племені, без звань. Пройди різні! Пройдисвіти продажні! Гірше, коли почали з’являтися хулителі знані. Як-от старець Варлаам Яцький. Прибув він аж з Києва, з тамтешньої Лаври, добре знаний у православному світі. На Русі старцями споконвіку називали (з наголосом на «а», бо з наголом на «і» — старцí — то вже жебраки) поважних духовних осіб, пустельників і самітників — таким і був у Києво-Печерській лаврі Варлаам. Ледве в світі цьому тримався, а бач, не полінився до Самбора припертися. Щоб «изобличить проходимца Гришку Отрепьева», якого знав ще по Києву і тоді ж буцімто переконався, що він той... самозванець. Так, ніби в нього на лобі написано хто він такий — самозванець чи не самозванець! Звідтоді правдоборець загорівся бажанням вивести царевича Дмитрія на чисту воду.

Кажуть, цей «обличитель» був такий незлагідний та сварливий — попри вік і святість свою, — що навіть з монахами не завжди уживався. Тому й самітником був, бо всі од нього сахалися. І ось приперся... Спершу в Краків, буцімто до самого короля, а тоді повернув голоблі в Самбір. Казали: сам король велів його з Кракова відправити до Самбора — до того, на кого він громи і блискавки метав. До воєводи Юрія Мнішека, головного підпомагача царевича.

У Самборі старця було звинувачено в змові проти царевича Дмитрія, і воєвода велів його схопити та без зайвих слів кинути до підземелля — як такого, що діяв «по наущению» царя Годунова.

Нібито сам царевич велів зняти з нього «монашеское платье» і «бити и мучити его». Але, як потім дізналася Марина, то була обмова на царевича, який, навпаки, просив воєводу випустити старця і не мучити його, бо він зело знаний у православному світі.

«Бог йому судія, — сказав тоді царевич. — Я й не таких хулителів пережив, переживу й цього. Та з нього вже порох сиплеться, скільки йому зосталося у цьому світі стежку топтати, хай спокійно доживає свого віку».

Так старець і вцілів у замковій в’язниці. Хоч його й не випустили, але, зваживши на прохання царевича, не чіпали. Та й Марина просила старшого над гайдуками дядька Прокопа на чинити зла старцеві («Старе, як мале — не відає, що чинить») і зберегти йому життя. Власне, остаток життя. Тільки щоби про її прохання на дізнався пан воєвода. Хай буде певний, що старцеві завдають кривди у підземеллі.

Дядько Прокіп, старший гайдук пана воєводи, з місцевих (казали з Карпат, де він колись був файним леґенем), пильно подивився на Марину.

— Буде так, як ти велиш, панночко. Господь тебе не обділить своєю милістю — спасіння старця тобі неодмінно зарахується.

І старець сидів у замку тихо, як миша в ожереді. З веління Марини його навіть добре годували. А вже коли отець з царевичем, зібравши військо, залишили Самбір, вирушивши в похід на Москву, веліла (правда, перед тим порадившись з матір’ю, — ненька їй не перечила) випустити старця на волю. І дати йому злоті, аби він міг найняти підводу до Києва, — на його старі ноги дорога була неблизькою.

Старець на прощання (як його випустили з підземелля і тицьнули злоті, аби він найняв підводу до Києва) просив передати добрій панночці, що кланяється низько...

Згодом у чолобитній на ім’я царя Василія Шуйського старець Варлаам підкреслить: «...и пана Юрья панья да дочи Марина... свободу мне дала».

Але про ту чолобитну Марина вже не буде знати. А згодом і її самої вже не буде в цьому світі, але те, що вона врятувала старця, Божу людину, котрий обзивав її коханого самозванцем, не забудеться.

Згадає Марина Мнішек невгамовного старця — чомусь раптом згадає, — коли її позбавлять трону, привселюдно повісять її синочка як якогось «ворьонка», а її саму обізвуть «воровкой», згадає старця Варлаама за кілька день до свого мученицького кінця у башті восьмого яруса Коломенського кремля, і на якусь мить її душа просвітліє від тієї згадки. Їй стане — теж на мить — легше. Що вона недарма в цьому світі жила — хай і одне життя, проте людське — а таки врятувала. А це не мало, адже іншим, буває, і цього не дано.

— Доля-доленька, — повчала її бабця Софія, — це, щоби ти відала, моя гарненька чічка, щастя-талан. Кажуть, це жіночка така: добра, хороша, чепурна, гожа, до роботи беручка і не лінива. А як доля лиха — то жіночка завжди заспана, нечесана, невмивана. Що не робить, а все спить. Та й робить через пень-колоду. От такій людині й не щастить у житті, бо доля у неї такая: коли не спить, то все позіхає, ротика свого деручи... Тому й кажуть: одним сиплеться зерно, а другим полова.

Хитаючи маленькою сивою голівкою, тихо-журно виводила:

Доле ж моя, доле, чом ти не такая,

Ой чом ти не такая, як доля чужая.

Що людина робить, да в жупані ходить,

А я роблю, дбаю і свити не маю...

— А в мене яка доля?! — доскіпувалася Маринка. — Лиха чи...