Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

Ксенія — в плач. Діло звичне для дівиць, коли їх кидають. А раптом розчулить коханця слізьми горючими? Але... Не на того напала. Була вона не першою (і, вочевидь, не останньою), яку Дмитрій кидав. (Навіть будучи монахом, той... крутив з монахинями.) Тож звик до сліз покинутих коханок на кшталт «Я тобі віддала... молодість свою, повірила тобі, а ти...»

Це швидко збагнула Ксенія (та й згадала під руку поговірку «Москва сльозам не вірить»). Урвавши лиття рясних сліз, вдалася до іншого, на її думку, ефективнішого способу, аби вплинути на зрадливого коханця — кинулася його азартно дубасити. Власне, кігтиками гострими шкрябати йому, безсовісному, противнюще його лице. Але й Дмитрій — не промах. Та й мав він вже таку мороку — вдруге не дасть себе пошкрябати. Негоже-бо цареві ходити з пошкрябаним лицем — воно ж у нього державне. Не лише його особисте лице, а й лице всього царства-державства. Відскочивши від нігтів Ксенії, гукнув варту. Капітан Маржерет із своїми молодцями виявився на висоті — Ксенію встигли відтягти від його величності, перш ніж вона встигла нанести шкоду його державному лицю.

— Не дурій, дівко! Та й крім царя мужиків на Русі вистачає — слава Богу. А з царем... Побалувалася і досить. Оближися та втрися. А будеш зайве пасталакати, намагатимешся цареві його яснії державні баньки виколупати — пеняй тоді на себе!

Ксенія й здалася. Цар відійшов, але все одно — для порядку — велів відправити коханку в один із віддалених жіночих монастирів, де вона, казатимуть, потім і народить синочка — викапаний Дмитрій. А цар через якийсь час після розлучення з Ксенією знову відчув себе святим та непорочним і як і раніше слав та слав гінців до Самбора, підганяючи воєводу Мнішека швидше виїхати зі своєю дочкою до Москви, де він потерпає без коханої Марини. «Дня-деньочка немає, щоби я про Маринку зело кріпко не думав», — клястиметься в своїх посланнях Мнішекам.

І це була правда. Навіть тоді, коли Дмитрій інших жіночок кріпко-міцно обіймав та милував-цілував. Це до кінця свого чернечого життя із солодким щемом і тугою згадуватиме — царські милування — Годунова дочка.

Крім вістей про царські походеньки, у Самбір до Мнішеків надходили й інші вісті, вже серйозніші. А часом і суперечливі. І це вже були не квіточки на кшталт молодечих забавок царя з Годуновою дочкою, а ягідки.

З одного боку, запевняли, що народ — «москва» — його любить і «ласкає», а з другого — пересуджували, що він — народ, «москва», — не зовсім і довіряє новому цареві. Чому? Воєвода, міркуючи так і сяк, губився у здогадках: любить народ, «ласкає» царя і в той же час йому... не довіряє. Дивно. Дуже дивно. Щось має бути одне з двох. Більше того, пащекували — ну й народ! — буцімто Дмитрія попри все підозрюють у самозванстві. Отакої! Знову кінці з кінцями не сходяться. Визнали його як законного царя, як істинного сина царя Івана і... І підозрюють у самозванстві. Ну й народ! Ну й «москва».

Згодом воєвода переконався: ситуація з царем Дмитрієм таки є неоднозначною. Люблять та «ласкають» і в той же час підозрюють у самозванстві. Що, мовляв, він ніякий не Дмитрій, а — Гришка Отреп’єв, збіглий чернець.

Буцімто в Москві вже чимало невдоволених новим царем. За те, що він надто любить іноземців (на Русі їх ніколи не шанували, як і їхніх звичаїв, вважаючи їх чи не дикунськими, а все, що істинне, то руське), їсть і п’є лише з ними (хоча міри у «возлиянии» ніколи не перебирає), але гірше, що не дотримується постів. Ще й ходить в іноземному вбранні — гребує, руським, чи що? (З російських царів-імператорів на іноземне «платье» перейде цілком і повністю лише Петро Перший.) Музику завів якусь «не нашенську». (А яку треба було заводити? Та і яке це мало значення — чия музика? Музика є музика, і все тут!) Ще гірше передавали... Що, мовляв, Дмитрій хоче відібрати у православних монастирів їхні «достояния» (це вже монахи старалися і розповсюджували подібні чутки, відчувши, що новий цар їх не любить). Ще гіршими були чутки на рівні звинувачень: розтринькує державну скарбницю. Готується до війни з турками. Щось там на шведів нахваляється — аби догодити Сигізмунду, королю Польському. А ще — і це теж звучало як найбільше збочення царя — хоче женитися на полячці. («Хіба в Московії мало наречених?»)

Викликало тривогу й те, що серед незадоволених новим царем перед повів князь Василій Шуйський із знатного на Русі роду, який спить і бачить себе царем Русі. Це вже було й зовсім кепсько. Шуйський має свою партію в Москві, вельми впливовий боярин, може й лиха завдати Дмитрію. А він, безпечний, уваги на те не звертає — коли б не поплатився за свою сліпоту. Чи доброту.

Невдовзі після того, як Дмитрій в’їхав до Москви й облаштувався в Кремлі як новий владика царства, негадано розкрилася проти нього змова. Це ж треба! Лихі передчуття Юрія Мнішека — а він зазнайомився з Шуйським особисто, коли був у Москві, — швидко й підтвердилися. Шуйського, слава Богу, було викрито. В тому, що він поширював погані чутки про нового царя, казав, що він самозванець і хоче знищити на Русі православ’я, а натомість запровадити католицтво, адже служить полякам, а не руським... На щастя, князя-пліткаря схопили і віддали суду собору, що складався з духовенства, бояр та простих людей, — як собор рішить, так і буде. Воля його.

Князя Шуйського на тім соборі позбавили честі, відібрали в нього (і в його братів, теж учасників змови) маєток. Позбавили це сімейство навіть боярства. А самого Василія засудили до смертної кари — як, під впливом татарщини, казали в Москві: секір башка! Все, кінець головному змовнику і підбурювачу. Відтяли б сокирякою його дурну голову, і цар Дмитрій не мав би більше клопотів, і все було б законно, адже не він позбавив живота Шуйського, а — собор. Але Дмитрій негадано втрутився в роботу собору і велів смертну кару Шуйському замінити засланням у Галич. Проте Шуйський і до місця заслання не встиг доїхати, як Дмитрій під свій добрий настрій і свою незлостивість велів Шуйського повернути назад у Москву, простив його (як і його двох братів), повернув їм маєток та боярство — на свою голову. О, як він, необачний, про свою доброту згодом — дуже швидко! — пошкодує. Тим більше, князь Шуйський хоч для виду ніби й покаявся, а насправді — підступна твар (горбатого могила виправить!) — і далі займався своїм шкідництвом. Шкодуватиме цар Дмитрій, що помилував Шуйського. Ой як шкодуватиме! Але буде каяття, та не буде вороття. Бо знехтував цар порадою давніх латинян: лат фіде, сед куї, віде — довіряй, але дивись кому. Атож, кому.

А тим часом після того, як новий патріарх — архієпископ рязанський грек Ігнатій, який був возведений у найвищий у православ’ї сан натомість скинутого Іова, 21 липня вінчав — урочисте і пишне дійство було! — Дмитрія на царство, новий цар уже на всіх законних підставах взявся наводити лад в Московському царстві. Виявився він енергійним, невгамовним і до верховної влади мав неабиякі здібності й покликання. Задумів — у тім числі й на здійснення реформ — у нього виявилося чимало. (Один з князів — Хворостинін — так про нього скаже: «Гостротою думки і смислом здравим та ученістю книжною він себе «давно искусив».)

Новий цар почав з нововведень, які можна назвати реформами: розширив склад Думи — представницького виборного органу центрального управління, — увівши до неї як постійних членів вище духовенство, заснував (правда, на польський манір) нові чини: мечника, підчашія, підскарбія. Сам прийняв титул імператора (або цезаря). Для Русі то й геть було дивиною — ІМПЕРАТОР!!! Русь споконвіку до князів звикла. Ну, ще до титулу царя-государя, що його увів Іван Грозний. Хоча на Русі з давніх-давен про недалеку людину казали: без царя в голові. Або ще: це було за царя Панька, як земля була тонка. Чи — за царя Гороха, як людей було трохи... А ось із святою шанобливістю царем (небесним) називали Господа. Проте звикли, що Грозний, князь московський, та раптом царем-батюшкою став. А тут — імператор! Від латинян Дмитрій узяв той титул. Так, казали, ще Август у Римі йменувався — повелитель і володар, що наказує і владарює. Тож коли цар Дмитрій проголосив себе ще й імператором, насторожилися: а чи не хоче він бува і Русь їхню на латин­ський манір перехрестити?

Та католикам, які його до Москви привели, віддати? Слід бути насторожі.

Новий імператор тим часом подвоїв жалування служилим, одночасно намагаючись покращити становище безправних холопів: заборонив записи в спадкове холопство. Було надано прощення всім, хто перебував в опалі за попереднього режиму. Судочинство оголосив безплатним, селянам дозволив іти від своїх поміщиків, якщо ті не годували їх під час голоду. Дозволений був виїзд з держави, а також вільний переїзд всередині країни. «Я не хочу кому б то не було завдавати клопіт, — говорив, бувало, цар Дмитрій. — Хай мої володіння будуть для всіх вільними. Я збагачу свою державу вільною торгівлею». Ще казав іноді: «Я-де хоч і син царя Івана, знаного на Русі тирана і душогубця, але тиранії та беззаконня, що їх мій отець допускав, я не допущу. Люд мій буде вільним і не боятиметься самодурства влади — я правитиму, дотримуючись законів Русі і законів Божих. Я хоч і цар, хоч і в Кремлі, але такий же, як і всі. Щосереди та щосуботи до мене кожний може прийти і побалакати зі мною...»

Дмитрій Іванович забаг утвердити на самодержавній Русі, яка звикла до царя-самодержця і без нього не уявляла себе, нездійсненне — європейську демократію. Правда, з конституційним, як би сьогодні сказали, монархом. Такою собі англійською — як у нинішні часи — королевою в штанях. Оскільки ж руські до цього ще не були готовими, в силу своєї тодішньої дрімучої відсталості, коли всюди правили «лєшіє» — в казках і в реальності, — то й вирішив обіпертися на іноземців. І швидко опиниться «не ко двору». А не таких царів, яких вона знала до цього, Русь не захоче сприймати. В грищах з дияволом завжди перемагає диявол. Дмитрій цього не врахував, усе це й приведе його швидко до краху, і все на Русі тоді повернеться на круги своя. Русі у всі часи потрібні були лише івани грозні. Навіть за так званого народовладдя поет все одно заявляв: «Тише, ораторы! Ваше слово, товарищ маузер!» І «товарищ маузер» завжди знаходився, і Русь тільки його і слухала. Навіть правитель типу англійської королеви — царствує, а не управляє, — Русі ніколи не був потрібний. Русь багла споконвіку Івана Грозного. Не вийде Дмитрію наблизити Московське царство до європейських держав — чим пізніше займеться Петро Перший. Круто, самовладно, і це йому вдасться. (А може, тоді такі часи вже настали.) Це Дмитрія і погубить. Надто випереджав він свій час. Але про це Марина не здогадувалася. Та й не могла цього збагнути, адже все ще перебувала у світі казок і не мала здатності — враховуючи її молодість та недосвідченість — до аналітичних прогнозів. Вона все ще витала в царстві дівочих мрій. Дмитрій був для неї прибульцем з казки, якого в реальності не було, — це і її швидко приведе до краху, з якого вона так і не виборсається і якого не збагне до кінця, хоч і намагатиметься врятуватися, але ще більше занурюватиметься у безодню, з якої не буде виходу.

І разом з тим Дмитрій не лише приблизив до себе іноземців, що в московитів викликало підозріння, а й виношував плани поїздок своїх підданих на навчання до Західної Європи — знову ж це здійснить лише вже згадуваний тут Петро Перший. Заодно, аби вберегти християнство, намагався створити союз проти Туреччини, до якого мали б увійти Німеччина, Франція, Польща, Венеція, оживив дипломатичні зносини з Папою Римським та Польщею — не в останню чергу, аби вони визнали його новий титул імператора, або цезаря. (Після імператора Гая Юлія Цезаря, який колись запровадив у Римі свою одноособову владу, його ім’я стало титулом римських і візантійських імператорів.) І взагалі, він тримався незалежно — як правитель Московії. Папа, єзуїти і сам король Сигізмунд, які хотіли зробити Дмитрія ручним, покірним знаряддям, явно прорахувалися. Більше того, Дмитрій Іванович, ставши царем та проголосивши себе ще й імператором (офіційно себе імператором, а Росію імперією проголосить 1721 року вже не раз тут згадуваний Петро Перший), відмовився уводити в Московії католицизм, як раніше обіцяв, коли був у Кракові на прийомі в короля (але тоді він змушений був це обіцяти). І навіть відмовився допустити до державного керма єзуїтів, добре знаючи про їхні підступи. Особливо обурило Польщу те, що цар відрікся від того, що раніше їй обіцяв, коли був ще претендентом на престол, а саме: робити будь-які земельні поступки Речі Посполитій. (Правда, навзамін допомоги, що королівство йому виявляло, пообіцяв Польщі грошову винагороду, але й цю обіцянку не виконав.) Усівшись на троні в Кремлі, Дмитрій Іванович став не просто незалежним, а — проросійським царем, дбаючи в першу чергу лише про інтереси Росії. Обіцяв він — все тоді ж, як був ще претендентом на престол свого батька, — віддати Польщі Смоленську й Сіверську землі, але, ставши царем, недвозначно заявив польському послу Корвін-Гансевському, що передача російських земель кому б то не було, в тім числі й Польщі, є абсолютно неможливою. Заодно відмовив Сигізмунду у вимозі зводити в Москві костьоли і запроваджувати римсько-католицьке духовенство, особливо єзуїтство.

— Від цього буде велика шкода православ’ю! — твердо заявив.

Тоді поляки йому пригадали... Ходили чутки, що царевич Дмитрій, ще будучи в Самборі нікому не відомим претендентом на російський престол, відвідував Львів. (Про це у Львівському літописі є фраза під роком 1605-м, що «того ж року цар московський — себто Лжедмитрій — ся явил і во Львові був». Одначе в примітках цілком слушно зазначається, що про цей візит в інших джерелах звістки не знаходимо. «В хроніці міста Львова» Д. Зубрицького про цей факт згадки немає.) І далі одна промовиста цікавинка: «Однак відомо, що, прибувши до Москви, самозванець відправив у Львів на 300 карбованців соболів для будівництва там православної церкви Успіння Богородиці. Цей дарунок міг бути і не пов’язаним з відвідуванням Лжедмитрієм Львова, а зроблений з метою привернути до себе православне населення міста». Про це є згадка і в Соловйова в його «Истории России с древнейших времен».