Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

У своє задоволення жив новий цар. З розмахом і на широку ногу, інакше не міг. За обідом — велелюдним і щедрим (московити його називали «обильным»), де і яств було на вибір, і питва, в гамірній компанії (самітництва Дмитрій не терпів, воно діяло на нього гнітюче, тому жив з людьми і для людей) незмінно грали музики «скусные» — чого не було за попередніх царів. Попередні владики обідали нудно, в самоті споживали одноманітну їжу, не відчуваючи од неї ні радощів і ні з ким не спілкуючись, запивали ті бідні страви прогірклим квасом.

А при новому цареві...

Новий цар, не стомлюючись, вигукував:

— Чого носи повісили, московити? Ви ж як і всі — раз у світі живете. А тому... веселіше! Музики — не вгавайте! Щоби навколо мене була сама лише весела радість. Нудних і сумних не терплю. Раз на світі живу. Веселімося!

І всі навколо царя веселилися, і разом зі своїми гостями веселився й цар, маючи від того втіху превелику та смак життя відчуваючи.

Сучасники наче змовилися, у своїх спогадах наголошуючи, що новий московський цар був «падок до женщин», що він — «обольщал боярских жен, дочерей и даже молоденьких монахинь».

Справді-бо веселим... гм-гм... розвеселим був новий руський цар «розливу» 1605 року. І це в часи Смути, що тоді полонила Русь! Хоча, як по правді сказати, неоригінальним був. Його батечко цар Іван у цьому ділі хіба ж таке витворяв! Виходить, яблуко від яблуні недалеко падає?

Але коли його величність за вельми активним царюванням та встигав ще й «обольщать боярских жен, дочерей и даже молоденьких монахинь»? Та й скільки він там встиг до того пробути на царстві — з червня 1605 року по травень 1606-го, коли в Москву прибуде Марина? Але він у всьому перед вів, тож і в усьому ділі зело встигав — і державою керував, і жіночу стать «обольщал» та пишні обіди й різні забавки влаштовував. А втім, діло молоде. Дмитрію, як уже мовилось, було тоді двадцять з чимось, молодий, не дурний, не хворий і нічого з себе, повний сил та снаги. Та нерозтраченої любові. А хто в молодості, та ще маючи для цього чоловічу спромогу, не грішить?

Стрибав, одне слово, новий руський цар в оту саму, у гречку.

Особливо закрутив тоді — і про це збереглися достовірні дані, — з дочкою поверженого ним Годунова Ксенією-красунею. Коли повсталий люд під керівництвом бояр душив Борисового сина, знищуючи його як можливого претендента на трон, а заодно й матір його, Борисову жону-царицю, а потім їх, розтерзаних, разом з видобутим трупом царя закопували десь на околиці Москви на занехаяному, зарослому бур’янами кладовищі, дочка, дивом вціливши, перевдягнувшись у просте вбрання, сховалася серед «дворовых девок». А вже пізніше, як пристрасті вляглися, вигулькнула. А тут новий цар накинув на неї хтивим оком і взяв її під свій захист, чим і врятував Годунову дщер...

Не зачепив дочку Годуна, хоч мав причини ненавидіти не лише главу роду, а й потомство його, яке тоді в Москві називали поріддям.

Хто, як не Федір, син Бориса і потім цар Русі, велів матір Дмитрія Марію Нагу постригти в монахині і заслати в Білоозеро, а братів її позапроторювати до тюрем — навіть їхнім слугам сікли голови, як капусту на городі восени, а багатьох угличан — хоч вони й не винні були, — заслали до Сибіру.

Але він Ксенії — хоч вона й була дочкою Годуна, — не зачепив і пальцем. Ба навіть полюбив її. Була Ксенія високою, стрункою, з лебединим станом і ходою, з м’яким каштановим волоссям, що так і спадало розкішною зливою на плечі, гарна й лицем, із звабливими грудьми, що їх на Русі ласкаво називали «сиськами». І голубими, такими довірливими і в той же час манливим та спраглими до любові очима. Гріх було таку звабу-здобу обминути. Та ще молодому, яким був тоді новий цар Русі.

Закрутив з нею велелюбний цар чи не напропале! (Дехто вже думав, що Дмитрій на ній навіть жениться — мовби до того йшлося.) Любощі почалися в очікуванні приїзду цариці Марини. І це кохаючи — так, так, Марину він кохав, як і раніше, хоч минав уже другий рік, коли він її вперше побачив у Самборі, тоді шістнадцятилітнє дівча юне. Але... одне другому для нього не було завадою — Марина Ксенії, а Ксенія Марині. Його ви­стачило б на кілька таких пар! Та й Марини поруч не було — як уже мовилося, чи не два роки Дмитрій постився — власне, мав би поститися, аби тримався берега, — а стільки терпіти без любові він не міг. Юна цариця все барилася і барилася з прибуттям до Москви, а так баглося любові, жіночої ласки в постелі, тепла...

Самотньому йому не спалося і в царських теремах, як під боком не було зваби. Тож з красунею Ксенією, молодою, з нерозтраченою ніжністю та спокусами, він ночами таке витворяв, таке... І — що дивно, — не приховував свого захоплення, любощів своїх з дочкою Годуна — про це швидко дізналася вся Москва. А втім, шила в мішку на втаїш — та він його й не ховав, діючи за відомим постулатом: раз-бо на світі живеш. На цьому. А на тому... Давно відомо, що на тому ні вина, ні жінок не буде. То чому мають його ніченьки пропадати в самотині? Допоки немає Марини, допоки вона бариться з приїздом, крутив з Ксенією. А приїде Марина, буде Марина замість Ксенії — та й по тому.

Але, як уже мовилося, шила в мішку не сховаєш. Та ще коли його й не ховаєш. Те, що стало відомо Москві, невдовзі стало відомо і в Польщі — подібні вісті не лежать на місці, їм і гінців на добрих конях не треба (чи бодай сучасної пошти). Вони зело летючі, неспинимі і чи не найшвидші в цьому світі (крім хіба що думки-мрії): чули? А чи знаєте ви, що новий цар... І полетів, полетів людський поговір...

Дійшли чутки про забавки царя Дмитрія з Годуновою дочкою й до Самбора. Не близька відстань, а бач... Пан воєвода, приховавши од Марини цю неславу, спішно написав цареві листа, прозоро в ньому натякаючи: йому, графу Мнішеку, зело відомій особі в Речі Посполитій, непристойно везти свою дочку, непорочну і чисту, до Москви. Та ще знаючи, що його величність закрутив адюльтер з іншою... Та ще з дочкою ненависного Годуна!

— Тільки й ділов-то? — здивувався цар Дмитрій, прочитавши ввічливого, але вельми прозорого листа свого... ну, майже тестя. — Та й не монах я — хоч колись ним і був, — аби плоть свою гнітить і од жінок, як од сатани сахатися. Хоча й монахи різні бувають — сам бачив. Надивився... Та й чого це пан воєвода зело переймається? Мене вистачить не на одну Марину. Були б дівки, а за мною не станеться... А Ксенія... Сьогодні є Ксенія, а завтра немає Ксенії — то й уся річ.

Коханці — дещо, правда, винувато, сказав:

— Ти, Ксюшечко, той... вибач, спокуслива і на любов та ласку багата. Рада б душа в рай та... гріхи не пускають. Солодкі були з тобою ніченьки, але... Пора і честь знати. Тесть погрожує дочку свою не привезти до Москви. А мені без Марини аж ніяк не можна. Втюрився я в неї зело. Два роки звідтоді минає, а забути воєводину дщер несила. Тож настав нам той... час розлучатися...