Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

До смерті — вічність ціла!

І справді, була у них до ранніх їхніх смертей, справді вічність ціла.

І вічно, протягом тієї вічності згадуватиме Марина, графиня ясновельможна шістнадцяти літ, той вечір у Самборі і солов’їв, що шаленіли тоді, здавалося, у всьому карпатському краї; вечір, коли вона вперше відчула, що кохає, і вперше відчула, що її кохають...

Штандарт (від нім. прапор) — в арміях деяких країн це полковий прапор, в інших державах — обов’язковий прапор царської особи чи такий, що піднімається у тому місці, де ця особа перебуває. У запорожців на білих корогвах були тільки червоні хрести, а в городових козаків — позолочені орли. У польських королів штандарт був червоно-жовтий із золотим орлом на ратищі. Царевич Дмитрій, відштовхуючись од королівських знамен, вибрав для свого штандарта червоне полотнище, а на його полі велів помістити чорного орла. Без хижого орла з міцними ногами, великим гачкуватим дзьобом і такими ж пазурами не обходились російські монархи, тож взяв його на озброєння перед походом на Москву і син Івана Грозного. А втім, царевич тут не був винахідником: хижий орел був гербовою фігурою ще в давніх вавилонян, воєнним знаком у персів, у греків теж (зокрема в атрибутиці Зевса), у давніх римлян — знак легіонів; використовували цього пернатого хижака і християни як ознаку божественного натхнення і зображували разом з євангелістом Іоанном. Двоголового орла взяв і царевич Дмитрій.

Але крім штандарта — придумати похідне знамено легше легшого! — потрібна була ще й військова сила. І сила значна. Чи не першими під червоний штандарт з чорним орлом претендента на московський престол з’явилися гінці донських козаків: тільки-но до них дійшли чутки, що син Івана Грозного живий і збирає удальців-молодців, як донське військо готове було йти на Москву. У відповідь царевич послав на Дон свій штандарт з чорним орлом, а гінців зобов’язав від його імені підписати з козаками «Союзний договір».

В літературі про Лжедмитрія (будемо його так іноді йменувати — історична традиція!) вважається, що «Отрепьев с самого начала обратил свои взоры в сторону запорожцев».

«Вирішальною виявилася підтримка, виявлена самозванцю запорозькими і донськими козаками. Царевич був правий, коли з самої своєї з’яви в Самборі в кінці 1603 року раз по раз звертався із закликами до козацтва. Ось хто на довгі роки став головною політичною силою. На відміну від найманців шляхетського війська, яке трималося лише на регулярній платні, козаки були не позбавлені поезії та романтики війни. Все, що їм недоплачували, вони, не гребуючи нічим, могли взяти самі...»

Ще з документальних свідчень:

«У черкас (казаков) запорожских в полку видел Отрепьева, но уже «розстрижена», старец Венедикт: Гришка ел с казаками мясо (очевидно, дело было в пост, что и вызвало осуждение старца) и назывался царевичем Дмитрием».

І далі автори книги «100 великих авантюристов» пишуть, що Отреп’єв їздив на Запоріжжя «по весне» і що в «Сечи его с честью приняли в роте (такого підрозділу, як рота, що входить до складу батальйону, або може бути й окремо, Січ Запорозька не мала. — В. Ч.) старшин Герасима Евангелика.

Сеч бурлила. Буйная запорожская вольница точила сабли на московского царя. Сведения о нападении запорожцев совпадают по времени со сведениями о появлении среди них самозваного царевича. Именно у запорожцев в 1603 году началось формирование повстанческой армии, которая позже приняла участие в московском походе самозванца. Казаки энергично закупали оружие, вербовали охотников».

Звернемося до найавторитетнішого знавця Запорозької Січі історика Дмитра Івановича Яворницького («Історія запорозьких козаків», том другий, видання 1991 р. , переклад І. Сварника):

«Коли запорожці повернулися із шведського походу на Низ, серед них з’явилася людина, яка згодом розхитала підвалини всієї Російської держави і ледь не стала причиною підкорення Росії польській короні, — Лжедмитрій І, або Дмитрій-царевич. Про перебування згаданого царевича Дмитрія у Запоріжжі є прямі вказівки, невідомо лише точно, якого саме року він був там — 1601, 1602 чи 1603-го. Зрештою, хронологічна розбіжність не має тут ніякого значення, — суттєве лише те, що з появою Дмитрія на Русі настали тривожні часи, а цих часів завжди очікували козаки, які скрізь шукали здобич і воєнну славу. У тривожні часи російське козацтво відігравало провідну роль, і всі самозванці спиралися переважно на козаків. Тому в усіх походах Дмитрія І та його наступників українські козаки також брали найактивнішу участь, причому в цій справі найголовнішу роль відігравали власне так звані українські, або черкаські, козаки і другорядну власне запорозькі, чи низові.

Назвавшись російським царевичем у Польщі й отримавши дозвіл збирати військо для походу на Москву, Лжедмитрій І 1604 року послав своїх агентів на Дон і Запоріжжя запрошувати козаків до себе на службу. Останнім Дмитрій надіслав навіть свій стяг на знак особливої до них уваги; козаки вельми охоче відгукнулися на такий заклик. У даному разі їх привабила жадоба до багатої здобичі, пристрасть до далеких походів, принадливість самої справи. Під стягом Дмитрія зібралося кілька тисяч поляків і дві тисячі донських козаків, з якими він і виступив у південні краї Московської держави. У місті Севську до нього приєдналося 12 тисяч українських козаків, із них 8 тисяч кінноти й 4 тисячі піхоти, армата становила 12 справних гармат... Дмитрій особливо зрадів, коли до нього з’явилися запорозькі козаки, по-перше, тому, що їх прийшло багато, по-друге, тому, що вони були знані своєю мужністю. Зміцнившись козаками, Дмитрій дав битву царському вій­ську в середині 1605 року біля села Добриничів, неподалік від Севська, на річці Севі...»

Остання фраза із наведеної цитати з фундаментальної праці Д. І. Яворницького «Історія запорозьких козаків» (т. 2, стор. 119) закінчена трьома крапками, тоді ж як в оригіналі — комою. Повністю вона така:

«Зміцнившись козаками, Дмитрій дав битву царському війську в середині січня 1605 року біля села Добриничів, неподалік від Севська, на річці Севі, але зазнав поразки».

Але зазнав поразки...

Сьогодні Севськ — місто, центр Севського району Брян­ської області Російської Федерації. Розташований на р. Сев, при впадінні в нього річки Мариці (басейн Дніпра), на автотрасі Москва—Київ, 142 км від обласного центру. Одне з семи міст Брянської області.

Відоме з 1146 року у складі Чернігівського князівства. (З 1708 року по 1728-й Севськ входив до складу Київської губернії і лише з 1944 року увійшов до складу Брянської області.) Належав до Великого князівства Литовського (з 1336 р.), у 1585 році приєднаний до Московської держави.

Одна з найдавніших прикордонних фортець московитів. За царювання Івана Грозного Севськ було значно укріплено, гарнізон служилих людей підсилений козаками, які мали там свою Козацьку слободу, звідтоді фортеця відігравала чи не головну роль на південно-східних рубежах Московського царства. Він і став першою п’яддю московської землі, на яку ступив царевич Дмитрій зі своїм — не вельми, правда, добре зорганізованим військом — і зазнав першої поразки від царських полків.