Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

До ста великих воєн світу (єгипетсько-хетські, греко-перські, війни Александра Македонського, Пунічні війни, римсько-македонські, громадянські війни в Римі, римсько­-парфянські, римсько-германські, візантійсько-арабські, русько-візантійські, Хрестові походи, монгольські завоювання, Столітня війна, війни Русі з Казанським ханством, англо-іспанські, Тридцятилітня війна, русько-турецькі, Семилітня війна, англо-американські, громадянська війна США, русько-японська, балканські війни, Перша світова, громадянські війни в Росії, Іспанії, Друга світова, арабо-ізраїльські, афганська, русько-чеченські війни і багато-багато інших, тут не названих за браком місця (а їх, повторюємо, тільки великих було загальним числом 100), належать і русько-польські війни (ХVII ст.). Велися вони в основному за прикордонні землі — Смоленську та Сіверську, які увійшли до складу Росії у ХVI ст.; за землі Великого князівства Литовського і за Україну, яка тоді перебувала у складі Польщі. І хоч після закінчення Лівонської війни русько-польське протистояння тривало, то спалахуючи, то на якийсь час затихаючи, все ж у 1587 році між двома державами було укладено 15-літнє перемир’я. Проте у 1604 році, коли «з’явилася людина, яка видавала себе за дивом врятованого сина царя Івана Грозного царевича Дмитрія, якого звідтоді називають Лжедмитрієм I», русько-польські війни, так гаразд і не затихнувши, спалахнули з новою силою і по містах і селах Русі знову понеслася кривава віхола, якій не було початку і, здавалося, ніколи не буде й кінця. «Бо на Русі, — як співалося в одній з тогочасних частушок, — воюють усі — праведні і грішні, кращі і гірші, від царя до холопа владарює на Русі злоба».

«Сто великих войн» (Москва: «Вече», 2003):

«За різними джерелами, на початку походу Лжедмитрій мав від 2 до 8 тисяч чоловік (за іншими даними, 12 і більше тисяч. — В. Ч.). 21 жовтня він зайняв перше місто на руській території — Моравськ. Невдовзі самозванцю відкрив ворота Чернігів. Народ, тільки-но закріпачений, розорений кількома десятиліттями воєн за царя Івана й оприччиною, хотів бачити у «дивом врятованому Дмитрії» «доброго царя», здатного звільнити селян від дворянського гніту. Цар Борис спочатку недооцінив небезпеку, що йшла від Лжедмитрія, і обмежився оголошенням про самозванство...

Звідтоді як Путивль відчинив ворота перед Дмитрієм (і це після його поразки під Севськом), на бік претендента на престол стали Рильськ, Бєлгород, Курськ, Кроми, Лівни, Єлець, Воронеж та інші міста. Борис Годунов (а його військо відзначилося там пасивністю), нічого кращого не придумавши, відіслав «послання Сигізмунду, звинувачуючи його в порушенні угоди про перемир’я. Польський король звинувачення в порушенні угоди відкидав, заявивши, що поляки, литовці й українські козаки, які перебувають у військах Лжедмитрія, діють як приватні особи, без офіційного схвалення королівської влади. В дійсності уряд Польщі був зацікавлений в ослабленні Русі і не чинив перешкод самозванцю вербувати до своїх рядів підданих Речі Посполитої. Та й слабкість королівської влади в Польщі не дозволяла їй чинити перепони своєвільним діям магнатів» — у тім числі й головному польському підпомагачеві Юрію Мнішеку.

Зазнавши першої поразки на Севщині (біля села Добриничі), Дмитрій, відступивши до Путивля, де від нього відколовся Юрій Мнішек з багатьма шляхтичами (а вони забрали з собою чимало корогв), звернувся по допомогу до Сигізмунда. Той ще раніше обіцяв усіляко сприяти Дмитрію, коли в Кракові відбулася їхня зустріч, але... Але на той час ситуація дещо змінилася, і Сигізмунд, хоч і симпатизував Дмитрію, але заради нього воювати з Москвою не зважився. Не мав для того достатніх сил, як і міцної влади. Хоча й обіцяв — але на словах, на словах — усіляко «сприяти панові Дмитрію царевичу і другу нашого королівства».

Дмитрій зрозумів, що його красиві та ввічливі слова нічого не варті — навіть того паперу, на якому вони були писані. А тому почав розсилати грамоти до селян та посадських людей, живописуючи словесами та обіцяючи всіх — УСІХ!!! — по­звільняти від повинностей. На випадок приходу його до влади у Москві. І це діяло. На той час у південних степах збилося чимало збіглих селян, які нізащо не хотіли повертатися до своїх панів і готові були стати з ними на прю. Вони охоче й масово поповнювали армію Дмитрія.

«Обійдуся і без допомоги Сигізмунда», — збадьорів Дмитрій, і, скільки перебував у Путивлі, стільки й розсилав навсібіч свої грамоти — «прелестные письма». Вони робили своє — до війська царевича щодень прибували чи не цілі натовпи охочих повоювати з Годуном.

Особливо цінним поповненням для царевича став чотиритисячний загін донських козаків-відчайдух, кожний з яких був вартий доброго десятка Годунових вояків. Крім того, на бік Дмитрія перейшли гарнізони Оскола, Валуйок, Бєлгорода, Царево-Борисова та інших міст. Тоді ж спалахнули гарячі баталії біля міста Кроми, що його захищали прихильники Дмитрія.

Кроми Годунова рать так і не спроможеться взяти. А невдовзі не стане й самого царя.

На руку Дмитрія, царем став 16-річний синок Годуна Федір — бояри не без підстав побоювалися, що, не маючи батьківського досвіду й розуму, він не зможе подолати Смуту. А тому почали схилятися до підтримки царевича Дмитрія, сподіваючись, що, ставши царем, він зможе врешті-решт загнуздати козацьку і селянську вольницю. Царський воєвода Басманов під Кромами організував змову — на користь претендента на престол. Коли 7 травня той підійшов до Кромів з авангардом, що складався з трьох польських корогов і трьох тисяч руських ополченців, уся царська армія одностайно — для Дмитрія це стало зоряним часом — перейшла на його бік.

Отже, шлях на Москву був відкритий. Зазнавши всього лише однієї поразки і не провівши жодної великої битви — у них і не було потреби, — царевич Дмитрій зовсім негадано — навіть для самого себе — виграв похід. Ще не дійшовши до Москви, він уже виграв кампанію — його похід завершився швидко і блискуче. Далі його всюди зустрічатимуть як царя, і шлях до престолу буде всіяний чи не трояндами. Про це він негайно написав у листі до Марини і відрядив до Самбора одного з кращих своїх гінців... Про Марину він не забував і в поході, згадуючи воєводину дочку чи не щодня.

І в той час як Річ Посполита вже готова була позадкувати й поставити хрест на «синові тирана Івана», якого ще не так давно активно підтримувала, як зоря його почала зненацька яскраво світитися і підніматися над московськими обріями. Уже в наші дні історики справедливо напишуть, що «вирішальною виявилася підтримка, яку виявили самозванцю козаки — запорозькі та донські», що царевич мудро вчинив, коли на самому початку своєї затії, і особливо коли з’явився у Самборі в кінці 1603 року, раз по раз звертався із закликами до козацької вольниці — ось хто на довгі роки став його головною рушійною силою... І разом з тим в «Очерках по истории Смуты в Московском государстве ХVI—ХVII вв.» його автор С. Платонов справедливо писатиме, «зрозуміло, що не воєнні сили і не особиста відвага самозванця принесли йому перемогу», хоча вони й відіграли вирішальну роль, але... Навряд чи Дмитрію вдалося б узяти Москву — чи навіть дійти до неї. Суть була в іншому. Як вважають, південь Московської держави виявився найбільш готовим прийняти царевича Дмитрія. (Похід північним шляхом на Москву, наприклад, виявився б менш успішним.)

Оскільки південь Московії був за ним, Дмитрію після першої і останньої поразки на Севщині більше не довелося вступати в серйозні битви з прихильниками царя Бориса. Тільки-но південними краями Московії пронеслася чутка про воскреслого сина Івана Грозного, як на його бік почали переходити міста і в його табір звідусіль з’їжджалися всі, хто був незадоволений правлінням Бориса Годунова. Та й жахливий голод, що його тоді пережила Московія (винуватим було визнано Бориса Годунова), вдарив по авторитету царя — всі тепер покладали надії лише на царевича Дмитрія, і його зоря, яскраво спалахнувши, засяяла, здавалося, над усім світом білим, а не тільки над Руссю. Тільки йому тоді вірила Русь і тільки з ним забагла йти до кращого життя. Син Івана Грозного здавався тоді московитам найсправедливішим царем, і з ним московити вже готові були йти в огонь і воду. Куди завгодно, аби проти ненависного Годуна. Втративши значну частину польських найманців під Путивлем, Дмитрій навзамін отримав цілі полки, що день у день формувалися з люду, який з усіх країв плавом плив до царевича з єдиною вимогою: веди нас, Димитрію, на Москву!

Такі вісті швидко летіли Московією, Литвою, Польщею. Долетіли вони й до Самбора, і воєвода Юрій Мнішек чи не вперше пожалкував, що так зопалу залишив царевича, але... Справу було зроблено, він таки залишив царевича в найкритичніші його дні, тож тепер доведеться будь-що виправляти свій промах.

З московського походу Юрій Мнішек повернувся сам не свій. Мав таке відчуття, що він — побитий шолудивий пес, вигнаний із зграї чи з хазяйського двору; пес, який, затиснувши між ногами хвоста, плентається з опущеною головою, а на нього всі тикають пальцями:

— Бери його!.. Кусь-кусь!!.

А все тому, що поквапився Юрій Мнішек залишити зграю, пардон, рушення царевича Дмитрія Івановича під Путивлем, ой поквапився!.. Що б було йому ще хоч трохи затриматися в таборі претендента на російський престол, дивись, ситуація з поразкою якось би й вирівнялася. А він... Ноги в руки і — гайда в ойчизну! Злякався відповідальності за програну битву на Севщині — він-бо похідний гетьман і до поразки, як за великим рахунком, має пряме відношення. Кепський з нього виявився похідний гетьман!

Та що тепер. Хто знав, хто міг передбачити, що справи Дмитрія так різко підуть вгору — і це після відчутної поразки! А він, похідний гетьман війська царевича, опинився чи не в ролі дезертира. І це він, відомий у Речі Посполитій воєвода, королівський староста з найширшими повноваженнями — сам собі цар і владика, — сенатор і взагалі в королівстві поляків відома особа. Пан воєвода, ніколи не страждаючи скромністю, любив, бувало, про себе говорити (правда, ховаючись за особовий займенник «ми», що вживається для називання двох чи багатьох осіб разом узятих, але неодмінно разом з тим, хто говорить): ми — відомі історичні особи. Себто уникав відвертого якання і разом з тим... якав. Вельми елегантно.

Ми — відомі історичні особи.

І ось ця «відома історична особа» малодушно втекла з табору царевича Дмитрія, як тільки той зазнав поразки.