Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

Царевич Дмитрій, живучи в Самборі у замку старости, у ті дні в основному тільки з воєводою і зустрічався. Бачилися вони чи не щодень, здебільшого в замкових покоях, хоч іноді прогулювалися й алеями саду — збоку здавалося, що вони про щось тихо та мирно собі бесідують. Навіть любісінько. Говорили вони лише віч-на-віч і сторонніх у свої розмови не посвячували. Хоча король мовби не схвалив їхнього задуму йти походом на Москву, аби відібрати в Годунова трон, але й не перечив. Був у курсі підготовки до походу і, коли треба було, де в чому й допомагав, стараючись не афішувати своєї участі в підготовці експедиції Дмитрія-царевича. А коли хто запевняв, що він є самозванець, король лише невиразно гмикав — чи то погоджуючись, чи то заперечуючи сказане. Але час од часу із Самбора до Кракова від воєводи Мнішека мчали до короля гінці. Поверталися вони, очевидно, з добрими вістями, після яких зустрічі воєводи з царевичем ставали частішими й тривалішими.

Гінці, що вихоплювалися із Самбірського замку, мчали не лише до Кракова, а й в усі інші краї — на добрих конях. Десятки й десятки. Куди — того ніхто не знав.

Не знала того й Марина.

Та й бачилася дівчина з московським царевичем лише зрідка, коли-не-коли. І неодмінно в присутності третіх осіб: або то була її бонна, або наставники, бернардинські монахи. А частіше всього духовник Мнішеків, пробощ (себто парох — парафіяльний священик) самбірського костьолу бернардинців Франтішек Помаський. Чи монах-бернардинець Бенедикт Анзеріна, якому пізніше судитиметься стати голов­ним духовником усіх поляків. Він буде з Мариною навіть на засланні. На тих стрічах сторонні мовби в очі й не кидалися, залишаючись десь позаду, але їхня присутність (таке було прохання батька) була обов’язкова. У присутності сторонніх осіб, особливо монахів, дівчина не дозволяла собі зайвого слова. Та й що важило б її слово, адже все одно буде так, як вирішить батько. До всього ж вихована була в цноті — до весілля ніяких інтимних зустрічей, ніякої, прости Господи, любові. Чи бодай захоплення. Так, дружня розмова, що ні до чого не зобов’язує. Звичайна світська бесіда з другом їхньої сім’ї. Царевич Дмитрій на той час якось непомітно став другом їхньої сім’ї і особливо його глави, пана воєводи, з яким він щодня щось вирішував, і тоді також щодня із Самбора у невідомі краї мчали і мчали гінці на добрих конях.

Бувало, що Марина зустрічалася з царевичем і в присутності батька.

О, то були незабутні — попри сторонні особи — зустрічі. Говорив на тих стрічах (батько зазвичай відмовчувався, надаючи ніби волю молодим — «малдонкам») здебільшого Дмитрій.

І здебільшого обіцяв.

О, він умів обіцяти — красиво і переконливо. І це в нього виходило якось природно, і його обіцянкам — це Марина відчувала — всі вірили. Навіть батько. Вірили й тоді, коли гість запевняв, що він є істинний син царя Івана і неодмінно повернеться у Москву, в Кремль на трон, що законно належить йому. Слухаючи царевича, всі вірили (він був переконливий і природний у своїх переконаннях), що він і справді син царя Івана.

Дмитрій умів обіцяти — з шиком, з розмахом, із щедрістю, що всіх вражала. Але виконання своїх обіцянок незмінно пов’язував із воцарінням у Кремлі, тож усі його обіцянки починалися на один манір: «Коли я...» Себто коли він захопить Москву і стане царем.

Речі Посполитій він обіцяв цілі краї і землі, що їх відчикрижить від Московського царства і навічно передасть поль­ському королівству. Обіцяв і панові воєводі Юрію Мнішеку, головному своєму спільнику, який тільки тим і займався, що підготовкою походу на Москву. Обіцяв, як живописав словесними фарбами — яскравими і вражаючими. Обіцяв Марині... І всім, всім, хто допомагає йому — чи ще буде допомагати, — пошвидше всістися на трон у Кремлі... Але землі ніколи під ногами не втрачав — це Марина відчувала, і твердо вірив, що неодмінно виконає свої обіцянки. А ще обіцяв — це він ще раніше обіцяв у Кракові представнику Папи Римського, — перейти з православ’я у католицтво і неодмінно «побратати» православну Москву з католицькою Польщею. Тоді у замку всі говорили про майбутнє весілля Марини Мнішек з російським царевичем як про факт уже доконаний. Але воєвода поставив головну умову: царевич Дмитрій має прийняти католицтво не на словах, а на ділі. Без цього — воєвода про це прямо йому казав — шлюб неможливий. Католичка Марина не може вийти заміж за православного, бодай він і царевич. Тільки за малжонка однієї з ним віри.

Для Дмитрія це було не просто: щоб бути царем у Московії, треба залишатися православним, а щоб здобути царство, мати підтримку польського королівства, а заодно й Марину, без якої він уже тоді не уявляв свого життя, треба було прийняти католицтво. Зрештою, вирішив; доки не посяде трон, католицтво своє зберігати в таємниці (з цим погоджувалися й зверхники католицизму, навіть сам нунцій). І царевич Дмитрій став католиком в Страсну суботу 17 квітня 1604 року. А 24 квітня він уже як правовірний католик пише про те, що «лобызает ноги» папи Климента VIII: «Я избегнул рук лютейшего тирана (Годунова) и ушел от смерти, от которой еще в самом течении моего детства избавил меня Всемогущий Бог дивным и воистину необычным своим промыслом, направил в эту страну, подвластную его величеству королю польскому и сохранил доныне в безвестии и тайне. Настало время, когда я должен был наконец открыться и предстать пред его величеством королем. Когда явился я к нему и когда я прилежно присмотрелся к цветущему состоянию католической веры по обряду Святой Римской церкви, я постепенно стал прилагать свое сердце к восприятию и познанию ее и обрел наконец сокровища ценнейшее и царство много славнейшее и лучшее, чем то, которого я лишился великим нечестием тирана». І далі спадкоємець московського трону «нижайший слуга Дмитрий Иванович царевич России и наследник Московской монархии» зрікався «греческой схизмы» та заявляв про своє «воссоединение с римско-католической верой».

«Кто знает, на что благоволил Он присоединить меня к Своей церкви». І далі те, заради чого й було написано по­слання: Дмитрій просив, аби його послання носило «секретный характер», і ще просив, «сохранить сие до времени в тайне».

Католицька церква погодилась сіє зберегти до слушного часу в таємниці.

Було вирішено: допоки Дмитрій не посяде трон, католицтво його утаємничити, — з цим погодилися всі ієрархи.

Ось тоді Марина дізналася від батька, що царевич Дмитрій попросив її руки вже офіційно. І дізналася про це не від самого претендента на її руку і серце, як то й годилося б у такій ситуації, а від батька.

І батько пообіцяв віддати за нього свою дочку — не застерігши про це навіть головну винуватицю події. Лише сказав:

— Пишайся, дочко. Російський царевич, православний за вірою, заради тебе прийняв католицтво. Тебе, дочко моя, чекає блискуча кар’єра!

Марина заплакала. Не від радощів, що її чекає блискуча будучина, а від того, що батько, виявляється, віддав її за Дмитрія, а її навіть до відома не поставив. Не поцікавився її згодою. Лише постфактум сказав. Наче продав чи обміняв якийсь товар. Але ні в батька тоді для неї вже не було часу, ні в Дмитрія — в літо 1604 року вони були зайняті збиранням війська для походу на Московію. І Марина майже не бачила їх — ні батька, ні жениха. Але образа не вщухала: як це з нею навіть не порадилися, не запитали бодай для годиться її згоди. Без неї її засватали. Однак образу мовчки в собі носила. Вона не проти була стати жоною царевича, але... але чому ж вони її про те навіть не запитали, не поцікавилися її думкою?

У вересні 1604 року в Глинянах відбувся генеральний огляд війська, набраного для походу, на якому Юрія Мнішека вибрали похідним гетьманом, а військо поділили на роти. Звідти мали вирушати через Фастів і Васильків на Київ і далі... Далі на Москву.

Марина Мнішек мала чекати свого судженого вдома, у Самборі, як зразкова наречена чекає нареченого з походу. Домовленість була: як тільки Дмитрій увійде в Москву — а про те, що він туди увійде, ніхто в Самборі, як і у всій Речі По­сполитій, не сумнівався, — й утвердиться в Кремлі, настане черга їй, Марині, вирушати в Москву...