Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

Першої, але, як час та події покажуть, і останньої за весь той похід.

Далі його чекатимуть лише перемоги. До них було недалеко, але ж поразку під Севськом треба було пережити, вистояти і не зломитися, не втратити віри в успіх задуманого. А це — особливо для поляків — виявилося не простою справою. Вони побачили в ній крах усім своїм сподіванкам під знаменами російського царевича Дмитрія увійти до Москви.

В короткому викладі Дмитра Яворницького в його «Історії запорозьких козаків» перша битва претендента на московський престол біля села Добриничі на Севській землі відбулася так.

«На той час Дмитрій мав 15 чи 20 тисяч війська. Перед початком битви він поділив усе своє військо на три частини: першу становили поляки та росіяни, які перейшли на його бік (3—8 тисяч); другу — козацька кіннота (8 тисяч); третю — козацька піхота (4 тисячі). Останні мали у своєму розпорядженні армату і були в резерві. Проти Дмитрія діяли 60 тисяч російських ратників, висланих царем Борисом Годуновим під проводом князів Федора Мстиславського і Василя Шуйського. Битву розпочав сам Дмитрій. Він із польськими й руськими військами кинувся на один фланг московського війська і, відкинувши його, рушив на головне царське військо, стрільців; за ним поскакали українські й запорозькі козаки. Стрільці виставили поперед себе пересувні укріплення у ви­гляді саней із сіном і, підпустивши на певну відстань поляків і козаків, дали по них сильний залп. Не чекаючи такого залпу, козаки похитнулися і повернули назад. За козаками повернули й поляки. Тоді росіяни кинулися переслідувати втікачів, але наштовхнулися на козацьку піхоту з гарматами. Піхота почала стріляти по російських ратниках із гармат, але, зім’ята силою, уся полягла, проте дала можливість Дмитрію утекти і врятуватися від росіян. Розбитий під Добриничами, самозванець утік спочатку в місто Рильськ, а звідти в місто Путивль.

Подальшими успіхами своїх походів Дмитрій I був зобов’язаний головним чином донським козакам і російським ратним людям, які ненавиділи супротивника Лжедмитрія Бориса Годунова, а тому охоче билися проти нього за самозванця...»

Сьогодні Путивль — місто Сумської області, Україна, райцентр на р. Сейм (басейн Дніпра).

Відомий (за Іпатіївським літописом) з 1146 року, був однією з фортець, які захищали Київську Русь від нападів половців.

Був центром удільного Путивльського князівства, належав Литві. З 1500 року — Росії. Якийсь час належав Польщі, але з 1618 року знову відійшов до Росії. Українським став з 1926 року.

В Путивлі, на тодішньому українсько-російському прикордонні і зализував рани царевич Дмитрій Іванович після своєї першої поразки, завданої йому військами Бориса Годунова...

У тих краях армія претендента на московський престол залишила три великі братські могили з тілами 600 руських найманців. Тоді ж загинуло 20 польських шляхтичів і 100 пахолків (слуг). Буцімто Дмитрій Іванович, об’їжджаючи поле брані і бачачи «такое множество убитых его людей... сильно сожалел и плакал».

На випадок успіху під Севськом Дмитрій міг вирушити в напрямку Калуги й Тули (звідти до Москви вже було рукою подати), але після поразки змушений був відійти до Путивля ледь чи не в паніці. Битва біля села Добриничі на Севщині показала, що його військо, набране нашвидкуруч в Речі Посполитій, не відзначалося ані завзяттям, ані звичайним професійним умінням і трималося виключно лише на платні.

Як свідчитиме ротмістр Станіслав Борша, військо постійно «вимагало у царя грошей», які у нього не завжди були. Зрештою, лицарство поставило перед царевичем ультиматум: «Якщо не даси грошей, то зараз же йдемо назад до Польщі!» (Деякі гарячі кричали Дмитрію: «Ей, ей, не задирай носа, ти будеш на палі!..») Дмитрій розумів, що найманці вони і є найманці, ці волоцюги служать кому завгодно — хто більше заплатить, — і воюють не за ідею, а за гроші, то які до них претензії! Плати обіцяне, плати своєчасно, і все тут. Спершу Дмитрій платив — на його бік перейшов Чернігів і його скарбниця надійшла в розпорядження царевича. Якраз тоді, коли, за словами Станіслава Борші, «лицарство просило у царя грошей, скаржачись на потребу в одязі і харчах». Дмитрій розплатився, і на якийсь час «лицарство» затихло, але досить швидко знову заспівало свою пісеньку: грошей! Відступивши до Путивля, Дмитрій не мав достатньої суми, аби розплатитися з вояками, — у війську почав визрівати бунт, відверта непокора. А тут ще й царське військо почало тиснути — царевич почувався не зовсім добре. І вже потай гадав: хто швидше його доконає — нестача грошей чи військо Годуна? На щастя, керманичі царевого війська затупцювалися на місці, і це дало царевичу хоч якийсь передих, але... Але його все настирливіше і настирливіше заганяло в глухий кут власне військо. Зрештою, скінчилося тим, що частина вояцтва — та ще після поразки на Севщині — залишила його і повернула назад. До Польщі. Серед зрадників — як про себе називав царевич бунтівників та вимагачів грошей — опинився і...

І сам воєвода Юрій Мнішек.

Той Юрій Мнішек, батько Дмитрієвої нареченої, який ним особисто був поставлений гетьманом на час московського походу.

І ось гетьман — сам гетьман! — почав квапно збиратися додому. 4 січня 1605 року він заявив про своє повернення «до коханої ойчизни» — це ж треба! Правда, завтрашній Дмитрів тесть почав зсилатися на своє буцімто «нездоров’я». Це був чи не удар нижче пояса, і завданий ким — його першим помічником, чи не головним організатором московського походу, його натхненником, одним з найактивніших учасників змови! Та ще й батьком Марини, завтрашньої його жони. Себто його тесть... І отак... Після першої ж поразки?

Дмитрію було так незручно, що він навіть уникав дивитися в лице воєводі, аби не слухати його брехні та посилань на якесь «нездоров’я». (Правда, очі у воєводи трохи почервоніли і він злегка підкашлював, але через це залишити його, Дмитрія, напризволяще?) А ще Юрій Мнішек мотивував свій несподіваний від’їзд тим, що йому, мовляв, треба бути у Кракові, аби «взяти участь у роботі сейма» — він був сенатором... Воєвода бурмотів, уникаючи дивитися на царевича, що він, мовляв, їде в Польщу «за підмогою» й, отже, невдовзі повернеться. Але повернеться з «добрим військом і шляхетним лицарством». Але Дмитрій вже надивився на те «лицарство» і волів би не мати з ним справу. Лицарі грошей і наживи! Платиш — вони виявляють своє лицарство, тільки забарився з платнею — і з того шляхетного лицарства й сліду не лишається. Вся надія була на козаків дон­ських та запорозьких і на тих руських людей, які переходили — все ще переходили — на його бік. З ненависті до Годуна.

Царевич вірив воєводі і... не вірив. Зрештою, махнув рукою: якщо пан воєвода вирішив повернути голоблі (так і сказав: повернути голоблі, чим дуже образив гоноровитого воєводу, але хай терпить! заслужив), втративши віру в перемогу свого зятя, — його воля. Затримувати силоміць пана воєводу і похідного гетьмана він, звісно, не буде. Щасливої дороги! Привіт Марині. Сподіваюсь, що хоч вона не відсахнеться від царевича, бо інакше царицею їй не стати...

Разом з похідним гетьманом у Польщу, як свідчить Станіслав Борша, «пішла велика частина лицарства». Перевелось, виходить, лицарство, ой перевелось!.. Дмитрій ще трохи поумовляв те лицарство лишитися з ним (гроші ось-ось будуть, і він розплатиться сповна), але марно. Не допомогло навіть посилання, що одна поразка в поході ще нічого не означає. Сьогодні поразка, завтра перемога, але... Але все було марно.

Лицарство пішло. Накивало п’ятами, дременуло, аж курява піднялася за їхніми кіньми! Втекло, кинувши Дмитрія напризволяще. Це таки й справді був удар нижче пояса і удар від кого? Від своїх. Але Дмитрій і цей удар витримав. І витримав з достоїнством, не похитнувся і не відступився від своїх планів ні на крок. Був певний, що його підтримає Путивль та інші міста. Весь час, попри поразку царевича, до нього прибували цілі делегації від міст Воронежа, Оскола, Бєлгорода, Валуйок, Борисового, Єльця, Ливнів, і всі в один голос заявляли про свою підтримку сину царя Івана і про перехід на його бік. І в цьому була запорука його майбутніх перемог.

Дмитрій тримався, духом не занепадав, щодня з ранку й до вечора був зайнятий комплектуванням нових загонів і як ніколи твердо вірив у свою перемогу, яка вже не за горами — південь (увесь південь) Московського царства був за ним. А це вже щось!