Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Не хочу, — відмахнувся Тимур. — Залагоджу все після повернення.

— О’кей.

Оскільки грошей на Тимуровому телефонному рахунку більше не було, Аліна також не могла з ним зв’язатися.

До кімнати, намотавши на пояс рушник, увалився Ріно. У мутному світлі настільної лампи та відблисків із телевізора крапельки вологи на його тілі здавалися чорними. Тимур спідлоба зиркнув на ґевала. Ріно погладшав і… постарів. Не так щоб дуже помітно, та все ж відчувалося, що південноафриканцю за сорок. Шкіра на тулубі стала шерехатою, на плечах, під ключицями, на передпліччях проступили щедрі розсипи пігментних цяток, однак м’язи — особливо біцепси та трапеція, яка нагадувала двоскатний дах із комином-шиєю, — як і раніше, були просто величезними.

Ріно всівся на своє ліжко, обома долонями скуйовдив волосся. Воно стирчало на всі боки, через що голова здорованя за формою нагадувала м’яч.

— Добре, що туалет трохи ширший за душову кабінку, — пробурчав він, — інакше довелося б срати в торбинку в коридорі.

Тимур підтягнувся на руках, сперся на бильце та стишив звук телевізора. Він чекав, коли всі зійдуться.

— Ну, то що, які в нас плани?

— Що означає «які плани»? — рикнув Ріно Ґроббелаар. Крихітні очі кресонули холодним вогнем, шрам на щоці засмикався. — Ми валимо звідси! У тебе є інші пропозиції?

Тимур глипнув на француженку. Та почервоніла. Вона не знала, як розповісти, що в неї залишилися кошти лише на два зворотні квитки, через що комусь із них, імовірно, доведеться зостатися. Дивно, але вона не уявляла, кому можна зателефонувати та попрохати позичити грошей. Та й сума була значною.

Ріно неправильно розтлумачив мовчанку француженки.

— Ви це серйозно? У вас мізки скисли, поки ми ниділи в склепі? А хай вам! Хочете поповнити пантеон еквадорських героїв, стати всесвітньо відомими дебілами-мучениками з міста Ґуаякіль? О’кей, гаразд, уперед — мочіть цих монстрів в ім’я Господа святого нашого, чорт забирай, але тільки без мене. Без мене, чуєте, розумники?! Бо якщо я й вийду звідси, то лише в одному напрямку — до аеропорту.

Лаура тихо промовила:

— В Атакамі ми не втекли, і нам удалося.

Ріно випнув губу, махнув рукою і прогудів:

— В Атакамі було не те.

Додаткові пояснення здавалися зайвими: і Тимур, і Лаура чудово розуміли, що має на увазі південноафриканець. У серпні 2009-го все складалося інакше. Тоді вони усвідомлювали (бодай і не відразу це втямили), що коїться. Вони знали, що проблема обмежується сорока двома хлопчаками, які вирвалися на волю з «NGF Lab». Вони уявляли, на що від хлопчаків чекати, і здогадувалися, де їх знайти. Вони придумали, як їх знешкодити, та спромоглися «від’єднати» від психоістоти тих ботів, що залишалися в лабораторному комплексі. Так, вони боялися. Але мали чіткий план дій і, основне, надію на те, що він спрацює.

Кілька хвилин усі німували. Зрештою Тимур наважився порушити тишу.

— Знаєте, що я думаю?

Лаура звела голову. Ріно сердито прицмокнув.