Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Без проблем, — Лаура розвернулась і показала долонею на ґевала. — Це — Ріно Ґроббелаар із Південної Африки.

— Доктор Антоніо Арреола, — еквадорець спочатку наголосив на слові «доктор», а тоді поблажливо додав: — Для друзів пані Дюпре просто Тоні.

— Радий знайомству, — прогув Ріно, тицьнув пальцем у синятину під оком і пояснив: — Занадто кліпнув.

— А, о’кей, так, я все розумію… — Арреола нічого не втямив. — До речі, я вперше зустрічаю психіатра, який поєднує професійну діяльність із… хм… проповідництвом, — Тоні вдруге глипнув на білий комірець.

— Він не психіатр, Тоні, — промовила Лаура. — Й узагалі не лікар.

Доктор Арреола почав червоніти.

— Як це? Я не розумію. Хто він тоді?

— Диякон.

Еквадорець витріщився на француженку. Диякон із «ліхтарем» на півобличчя? Що за безглуздя?

— А цей? — Арреола безцеремонно вказав пальцем на Тимура.

— Програміст, — відповіла Лаура.

— Програміст???

— Якщо бути точним, то наразі — системний адміністратор, — додав Тимур. — Я вже давно не працюю програмістом. Якось так.

Кадик Арреоли смикнувся, брови сердито з’їхалися на переніссі. Ввічливу маску зірвало з лиця. Він підступив до Лаури, нахилився до її обличчя та швидко заговорив, не переймаючись, що чоловіки чують кожне слово:

— Лауро, для чого ти привела сюди південноафриканського священика, якому хтось натовк писок, і програміста? Зверни увагу на це все, — він обвів пухкою рукою довжелезний мур, увінчаний колючим дротом. — Я не екскурсію тобі влаштовую. Ти хоч уявляєш, яких зусиль мені вартувало в такий час вибити перепустки для трьох іноземців? Сотні людей загинуло, у мене в клініці триста психів, які заразилися невідомо чим, і я не маю наміру…

Лаура і собі звела брови докупи та рішучим жестом попросила еквадорця замовкнути:

— Заспокойся, Тоні, — вона взяла Арреолу за лікоть, повернула обличчям до Тимура. — Бачиш цього чоловіка? Він з України, його ім’я Тимур.

— Стій, ти… ти хочеш сказати, що…

— Так.

— Ти знущаєшся з мене?!