Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Ага, — гмикнув Арреола, намагаючись не показувати, що йому теж моторошно. — А тепер уявіть, що такі «клієнти» кілька днів поспіль гасали вулицями міста.

Ступаючи обережно, неначе боячись порушити спокій когось із мешканців палат, Тимур пройшов повз еквадорця та зазирнув до однієї з кімнат у центральній частині коридору. Ніяких меблів, туалету чи умивальника, лише м’яка, приглушено-зелена оббивка на стінах і щось схоже на матрац у віддаленому правому куті. Посеред палати, впівоберта до «ілюмінатора», стояла худа жінка в закаляних лайном довгих шортах і порваній футболці. Футболка радше нагадувала шмаття, відкриваючи погляду праве плече й обвислі груди. На вигляд жінка мала не менше сорока п’яти. Вона безгучно (наскільки міг судити Тимур) ворушила губами, покарлюченими пальцями дряпала шию — за вухами, під потилицею, біля хребта — і ледь помітно притупувала на місці. Придивившись, він помітив, що кістлявими ногами пацієнтки на підлогу стікають струмки сечі.

— Вони, як звірі, — доктор Арреола випередив Тимурове запитання: — Доводиться їх присипляти, щоби прибрати у палатах.

Українець зиркнув на Антоніо:

— Ми можемо побачити когось спокійнішого?

— Можливо, вам ще устриць із шампанським подати? — дізнавшись, кого привела Лаура Дюпре, Тоні Арреола дивився на Ріно та Тимура, як патрицій на плебеїв.

Тимур пропустив шпильку повз вуха:

— Кого-небудь із тих, кого привезли останніми.

Антоніо зробив невиразний жест рукою, вказавши на протилежний кінець коридору:

— Пішли на другий поверх.

Піднявшись сходами, вони наштовхнулися на двох санітарів у бірюзових халатах, які штовхали перед собою каталку із прив’язаним до неї пацієнтом — широкоплечим і засмаглим юнаком років двадцяти. Ноги над стопами, коліна, кожне із зап’ясть, окремо груди та плечі хлопця були обтягнуті широкими шкіряними ременями, та, попри це, молодик викручувався та сіпався, нібито простирадло під ним палахкотіло вогнем. Хлопець здавлено хрипів. Гарчати на повну заважала хитромудра конструкція, закріплена гумовою розтяжкою на голові, яка не давала йому змоги стулити рота. Ледь нахилившись, Тимур почув, як тріщать шкіряні ремені та… ще якийсь звук, здається, то розкришувалися від прикладеного до щелеп зусилля зуби бідолахи.

— «Сутінковий»? — глянувши на очі, Лаура збагнула, що могла не запитувати. Із повік на простирадло скапувала темна кров. — Що з ним?

— Агонія, — Тоні знизав плечима. — Він звиватиметься так хвилин сорок, а потім помре. Якщо він якимось дивом переживе больовий шок, то через дві-три години сконає від крововиливів у мозок.

— Не схоже, що ти цим надто переймаєшся.

— Я переймався тим, що творилося на вулицях Ґуаякіля тиждень тому. До цього я вже звик. Крім того, ми нічим йому не допоможемо. Я намагався.

Коридор другого поверху за довжиною не поступався коридору першого, але на тому подібності закінчувалися. Хоч інтервали між дверима були більшими, останні розташовувалися з обох боків коридору. Кожна кімната мала вікно заввишки півтора метри та завширшки не менше ніж два, що виходило на коридор, а у дверях не було вічка для подавання їжі. Навіть світло здавалося не таким ядучим і яскравим.

Антоніо Арреола підвів Лауру та чоловіків до палати за номером 205 (третя від сходів уздовж лівої стіни) та зупинився біля вікна:

— Ось, будь ласка.

Тимур, Лаура та Ріно притулилися до скла.

— Що він робить? — запитала француженка.