Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Ходімо, — Тимур узяв Ріно під лікоть і потягнув у напрямку, протилежному до того, у якому зникли федерали. — Доки нас не заарештували за порушення громадського спокою.

---

XХXI

---

Ґуаякільський інститут неврології, який до 2011-го функціонував як психіатрична лікарня імені Лоренцо Понсе, є однією з чотирьох державних клінік, які знаходяться в підпорядкуванні Благодійницької ради міста Ґуаякіль (Junta de Beneficencia de Guayaquil). Основна мета діяльності інституту — лікування, реабілітація та реінтеграція в суспільство людей із психічними, неврологічними чи аддиктивними розладами, а також проведення неврологічних досліджень. Заклад складається з, власне, психіатричної лікарні імені Понсе, блоку для досліджень аддиктивної поведінки, центру досліджень мозку й інших структурних підрозділів. Інститут було засновано 1881 року як звичайну божевільню, 1954-го він став повноцінною лікарнею, а не просто місцем, де утримують психів, і впродовж наступного півстоліття перетворився на грандіозний психіатричний комплекс, розрахований на одночасне лікування не менше ніж восьмисот хворих (максимальна кількість лікарняних ліжок — 950). За звичайних умов більшість койок були вільними, а тому лікарі Інституту неврології допомагали не тільки психічнохворим, але й літнім, немічним еквадорцям, яких покинули їхні сім’ї або за якими просто немає кому доглядати та які не можуть подбати про себе самі.

У січні 2015 року Інститут неврології вперше в історії виявився заповненим на 80 % — наприкінці місяця в клініці перебувало 644 пацієнти. 318 із них були «сутінковими».

---

XХXII

---

Вівторок, 20 січня, 09:33 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор

Інститут, у якому працював доктор Антоніо Арреола, був розташований зовсім поруч з аеропортом. Центральний в’їзд на територію психіатричної клініки знаходився приблизно на півтора кілометри південніше від міжнародного термінала. 5-та Північно-Східна авеню, або, як її ще називають, вулиця Педро Менендеса Хілберта, до якої підступав західний мур інституту, огинала аеропорт зі сходу й упиралася у вантажний термінал на півночі летовища.

Таксі зупинилося біля чорних розсувних воріт, поряд із якими височів контрольно-пропускний пункт, наче дві краплі води, схожий на КПП військових частин в Україні. Справа від КПП і зліва за воротами здіймалася бетонна стіна заввишки два з половиною метри. Над бетонним муром пролягала півтораметрова загорожа зі звичайного дроту, а понад нею, з ухилом досередини, тягнулася півметрова смуга з колючого дроту. Саме тому ґуаякільський Інститут неврології більше скидався на американську військову базу чи в’язницю строгого режиму.

Тимур розрахувався з таксистом. Коли авто від’їхало, погляду відкрився велетенський рельєфний напис на стіні ліворуч від воріт:

JUNTA DE BENEFICENCIA DE GUAYAQUIL HOSPITAL PSIQUIATRICO LORENZO PONCE 1.881

— за чотири роки після перейменування його так і не спромоглися змінити.

Ріно та Лаура пішли до будки з охоронцем, а Тимур на хвильку затримався і втупився в небо. Він нервував. І не лише від усвідомлення, що десь там, за колючим дротом, сидять кількасот істот, готових перегризти горлянки всім, до кого можуть дотягнутися, аби тільки побачити його. Тимур придивлявся до затягнутого рівною плівкою неба та почувався так, ніби хтось бабрався пальцями в його животі. Небо не подобалося йому. Воно здавалося безкровним, невиразним, неживим. Хмар, по суті, не було: жодного завитка чи завихрення на цілковито однотонній сірій плівці, що тяглася від горизонту до горизонту. Плівка залишалася незмінною: не піднімалася та не опускалася, не грубшала та не стоншувалась, через що Тимура огортало дивне відчуття, мовби час під таким небом зупинився, мовби він, Тимур, потрапив у особливий інший світ, у задзеркалля, де годинники стоять, де завмерло все живе, а жити можуть лише мертві.

— Ти там заснув, фелла? — гукнув Ріно від КПП.

Тимур стрепенувся і, переборюючи млість у животі, заквапився до сторожової будки.

Охоронець на КПП перевірив паспорти Тимура, Ріно та Лаури, без запитань видав усім трьом тимчасові перепустки та пропустив на територію інституту. Відразу за пропускним пунктом на них чекав Антоніо Арреола.

— Hola, amiga! — еквадорець звично привітав Лауру, вони обнялися. — Не передати, який я радий тебе бачити!

— Привіт! — відступивши та злегка нахиливши голову, француженка окидала поглядом однокурсника. Вчора ввечері до кінця виправити дужку не вдалося, а тому окуляри сиділи криво та надавали жінці злегка навіженого вигляду. — Ти чудово виглядаєш.

Насправді Тоні не виглядав аж так чудово. Лише за минулий рік чоловік набрав десять кілограмів і наживо постав геть не таким, як на екрані Skype: ще не потворним, але вже з біса огрядним. Якщо, примружившись, придивитися здаля, фігура доктора Арреоли нагадувала поставлену черешком догори грушу з прикрученими знизу короткими ніжками. Втім, Лаура не лукавила. Порівняно з тим, яким Тоні був тиждень тому, сьогодні еквадорець здавався добряче обробленою в Photoshop’і копією самого себе: ясний погляд, чорне волосся акуратно зачесане назад і блищить, без мішків під очима. Тож Антоніо Арреола справді виглядав непогано. Особливо як на людину, якій залишилося жити трохи менше ніж годину.

— Ну, що ти, що ти. Припини лестити, — щоки розтяглися в посмішці. — Я добре знаю, що став жирним, як кабан. Принаймні так каже дружина… Гаразд, — Тоні відірвався від Лаури. — Досить люб’язностей. Може, представиш мені своїх колег, — психіатр підозріло кинув погляд спочатку на заплиле око та дивовижної краси синець, який за ніч набув брутально бузкового відтінку (мабуть, такий колір має захід сонця на Нептуні, як резюмувала зранку Лаура), а потім на потемнілий і дещо зіжмаканий після вчорашніх перипетій білий комірець Ріно.