Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Лаура повторила:

— Його ім’я Тимур Коршак, Тоні, і це не екскурсія. Веди нас до своїх «сутінкових».

XХXIII

За муром пролягала простора заасфальтована ділянка, розмежована навпіл клумбою з низькорослими пальмами та ще якимись деревами, яких Тимур ніколи раніше не бачив. Більшість будівель довкола здавалися новими (або нещодавно відремонтованими). Попід їхніми стінами, на ретельно позначених місцях для паркування, стояло зо два десятки автомобілів працівників Інституту.

Від прохідної до входу в основне приміщення психіатричної клініки просувалися мовчки. Доктор Арреола був надто вражений, щоб говорити, а Тимур, Лаура та Ріно кожен думали про своє. Тимур ішов останнім.

Фасад клініки нагадував би парадний під’їзд якого-небудь фешенебельного котеджу — скляні двері, розкішно оздоблені стіни, — якби не червона табличка «EMERGENCIA»[56] ліворуч від входу. Антоніо прочинив двері та жестом запросив гостей досередини.

У центральному холі лікарні панувала прохолода. Черговий у заскленій буді праворуч від входу кивнув доктору Арреолі та відвернувся. Троє чоловіків і жінка мовчки закрокували далі. Уже за десять кроків денне світло почало пригасати, через що Тимуру здалося, наче він занурюється під воду. Із кожним кроком це відчуття посилювалося. Крадькома зиркнувши на Ріно, українець відзначив, що ґевал також нервує: його очі неспокійно бігали, а на скроні виступила краплина поту.

— Сюди, будь ласка, — Антоніо розчахнув наступні двері.

Тимур, Лаура та Ріно потрапили до довжелезного коридору без вікон (лише з дверима вздовж дальньої від входу стіни), заллятого білим світлом монохромних ламп. І тільки тоді Тимур по-справжньому осягнув, де вони знаходяться. Контрастуючи з рафінованою тишею холу, коридор виповнювали характерні звуки психіатричної лікарні. Звідусіль долинали стогони. Час від часу, тупими ножами кремсаючи нестерпно біле світло, у коридор проривалися приглушені крики. Нагорі хтось відчайдушно стукав і зрідка підвивав. Тимур відчув, як шкіра вкривається кіркою льоду, що поступово проникає вглиб. Ядуче сяйво продовгуватих ламп пропікало очі. Лаура також скулилася, настрахано блимаючи навсібіч.

— Ласкаво прошу до психіатричної клініки імені Лоренцо Понсе, — холодно блиснувши очима, виголосив Арреола. — Учора ситуацію в місті повністю нормалізовано. Цей понеділок — перший день від початку кризи, протягом якого до Інституту не доправили жодного нового хворого. — Він сховав руки до кишень лікарського халата і з виглядом «на біса ви сюди приїхали» запитав: — Що ви хочете побачити?

Чоловіки розгубилися. Лаура розтулила рота, наміряючись щось сказати, але в ту мить хтось (щось?..) загарчав за дверима навпроти неї. Звук увігнався в її тіло, наче гарпун, жінка інстинктивно відскочила й так і не витиснула із себе ні слова.

— На першому поверсі ми втримуємо найбільш неспокійних і галасливих, — пояснив Антоніо. — Не бійтеся. Їх надійно замкнено.

Тимур уважніше придивився до дверей. Металеві, кольору кислого молока, зовсім трохи темніші за стіни, із круглим, ніби корабельний ілюмінатор, вікном на висоті людського зросту від підлоги; трохи нижче під «ілюмінатором» — горизонтальним отвором для подавання таць із їжею; ще нижче — електронним замком із п’ятисантиметровою щілиною для карткових ключів.

— Це все «сутінкові»? — ледве ворушачи занімілим із переляку язиком, прошамкала Лаура.

— Переважно. На 90 % «сутінкові».

Француженка підійшла до одних із дверей, наступних за тими, звідки вчулося гарчання, що її налякало, й обережно зазирнула в кругле вікно. Спочатку нікого не помітила; вона навіть повернулася до Антоніо, щоб запитати, чому в цій палаті нікого немає, коли в «ілюмінаторі» раптово зринуло перекошене обличчя.

Лаура голосно зойкнула, затулила долонею рота та відсахнулася від вікна.

Істота за дверима мало скидалася на людину. Голова більше нагадувала навдивовижу реалістичну ляльку з кімнати жахів. Щоки, ніс і лоб укривали виразки, із яких сочилася кров упереміш із гноєм. Губів практично не лишилося — на їхньому місці ворушилися зеленувато-червоні струпи. Істота притиснулася обличчям до вікна, розвозячи по склу мазки гною, слизу та крові, і вишкірилася. Кількох зубів не вистачало, ясна набубнявіли від крові, пожовтілі передні зуби хиталися, вигиналися вперед і стирчали практично горизонтально. Та найстрашнішими були очі: цілковито чорні, каламутні, аморфні, схожі на дві грудки змоченої нафтою землі. І до того ж — сповнені люті.

Істота захрипіла, висолопила язик і грюкнула лобом об шибу.

— О Боже… — Лаура несамохіть відступила ще на крок. Ріно зблід, а Тимуру здалось, наче в пряму кишку одночасно ввігналося десь із півсотні осиних жал.