Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Київ, Україна

Тимур завів француженку та південноафриканця до ресторану «Пиваріум» на другому поверсі будинку за номером 31 на проспекті Перемоги. Собі взяв пиво, Лаура обмежилася супом-пюре з броколі та цвітної капусти і салатом «Марсель», зате Ріно замовив курячий бульйон, теплий салат із курячою печінкою, міланський шніцель та овочі на грилі.

— А пика не трісне? — спитав українець, коли принесли страви. Ґевал не реагував, тож Тимур тицьнув пальцем у білий комірець, що виглядав із светра Ріно. — Що це за маскарад?

Здоровань узявся з насолодою сьорбати бульйон, замість нього відповіла Лаура:

— Ріно тепер священнослужитель.

— То це не жарт? — Тимур удавано розсміявся. — Дивні діла Твої, Господи, дивні. Як мені тепер тебе називати? Ти ж уже більше не Хедхантер, правда? Містер Ґрулебабар? Чи як там тебе? Це точно твоє справжнє прізвище? Хоча, ти знаєш, ні, я звертатимусь до тебе не так. Відтепер величатиму тебе не інакше, як помазаник Божий, — чоловік повернувся до француженки і, знущаючись, пошепки поцікавився: — Він справді преподобний?

— Більш-менш, — ствердила психіатр.

Ріно — так само мовчки — перейшов до салату з курятиною. «Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить»[44].

Українець зухвало зиркнув на амбала:

— То що, помазанику, ти більше не лаєшся? Ти тепер не скажеш «гівно», навіть якщо тобі напхають його до рота? — (Ріно не реагував.) — Ти думаєш, якщо начепив на себе цю білу штуку, то можеш косити під святошу? Ти б ще балетну пачку та пуанти напнув, а потім розповідав усім, що ти — прима-балерина.

Ґевал різко припинив чвакати. На вилицях, немов льодяні тороси, збурилися м’язи. Ґрулебабара, гівно і помазаника Божого він ще стерпів, а от приму-балерину…

— Заспокойтесь! — Лаура поклала долоню на передпліччя Ріно. — Ви наче малі діти, слово честі. Ми не для цього тут зібралися, — вона сердито зиркнула на Тимура: — Тебе це теж стосується. Ми пролетіли десять тисяч кілометрів, щоб тебе побачити, можеш принаймні нас вислухати?

— Я вас сюди не запрошував, — ледь чутно промимрив Тимур.

Лаура замовила чаю, почекала, поки доїсть Ріно, і лише тоді взялася до розповіді. Вона говорила довго, поступово викладаючи все, що знала про Криваву П’ятницю в Ґуаякілі, про перший дзвінок Антоніо Арреоли, про малюнки будівель, які нагадують корпуси лабораторії «NGF Lab», про дію магнітного поля на голови «сутінкових» і, зрештою, про те, що пацієнти психіатричної клініки при ґуаякільському Інституті неврології шукають когось на ім’я Тимур — як п’ять із половиною років тому боти, що втекли з «NGF Lab» до пустелі, вимагали зустрічі з програмістом Вадимом Хортом.

— Вадима кликали не боти, а та примара, що вилізла з їхніх мізків, — гробовим голосом заперечив Коршак. — Їй потрібні були фрактали. І досконаліший програмний код, який би дозволяв малюкам швидше навчатись.

Лаура змовчала. Ріно також німував, сонними очима ковзаючи по залу «Пиваріума».

Через хвилину Тимур озвався:

— Чого ви хочете від мене?

— Я думаю, що ця ж сама, розбуджена старим Джепом химера лютує зараз в Ґуаякілі. А ще я думаю, що в усьому світі тільки ми троє усвідомлюємо, що насправді відбувається. І тому ми зобов’язані полетіти до Еквадору.

— Я нікому нічим не зобов’язаний, — опустивши погляд, промовив Тимур.