Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Психіатр не вгавала:

— Я розумію, частково навіть погоджуюся з тобою. Але подумай: в Еквадорі ніхто, жодна жива душа не усвідомлює, із чим насправді треба боротися. Уяви, скільки людей помре, доки вони докопаються до справжньої причини. Якщо взагалі докопаються… Врешті-решт, невже ти пальцем об палець не вдариш, знаючи, що можеш урятувати чиєсь життя?

— Я нікуди не полечу.

Лаура розчаровано прикусила губу. І тут несподівано втрутився Ріно.

— Полетиш, — здоровань зухвало (в голові Лаури промайнуло, що як у добрі давні часи) вип’яв щелепу — верхня губа практично повністю сховалася за нижньою.

Українець звів голову:

— А що ти мені зробиш, помазанику? Повезеш силоміць?

Очі Хедхантера блиснули:

— Так.

Зненацька Тимур усвідомив, що ґевал не жартує:

— Я буду кричати на паспортному контролі. І на митниці. І перед посадкою в літак.

Щось наче тріснуло на обличчі велетня, крихітні зіниці спалахнули, ніби мікроскопічні лампочки, на яких подали завелику напругу:

— Я повезу тебе в клітці для собак у багажному відсіку, з металевим намордником на пиці і з пластиковою затичкою в задниці, якщо це знадобиться, але без тебе ми не поїдемо.

Лаура кинула погляд на Ріно. У ту мить справжнє єство преподобного Ґроббелаара (його істинна сутність, яку він чотири роки ретельно приховував) на секунду прорвалося назовні, вистромилося крізь товщу догм і благочестивих обмежень.

— Ну, то й не їдьте, — огризнувся Тимур, але про всяк випадок відсунувся, щоб Ріно не міг його дістати через стіл. — Чорт забирай, не їдьте і залиште мене в спокої!

Ріно Ґроббелаар стиснув кулаки та стулив рота так, що губи мовби провалилися під шкіру. Секунд п’ять він так сидів, не дихаючи і не моргаючи: погамовував бажання схопити Тимура за барки.

Лаура Дюпре вирішила змінити тактику. Вона виклала на стіл планшет, підсунула його до українця, мовчки ввімкнула й узялася показувати фотографії. Пошматовані трупи малолітніх дітей. Жінки з відірваними руками та ногами. Чиїсь відрізані голови. Обгоріле, скрючене від жару тіло чоловіка.

Зрештою Тимур не витримав:

— Нащо ти показуєш мені ці фотознімки? У моїй країні війна! Такого лайна щодня по горло, — він сердито черконув долонею під підборіддям, нижня губа зрадливо затрусилася. — Щогодини гинуть люди, і не десь там, далеко, а тут, поряд, за якихось п’ятсот кілометрів звідси.

— Цю війну ти не зупиниш, Тимуре, — сказала Лаура. — А це, — тицьнула пальцем у планшет, — ти зупинити здатен.