Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

XIХ

П’ятниця, 16 січня, 17:28 (UTC +2)

Київ, Україна

Відчинив Тимур.

Лаура Дюпре, відзначивши, як стримано та чемно поводився Ріно під час розмови з чоловіком у дорогому пальто в офісі «TTP Technologies», пропустила ґевала вперед. Але цього разу прогадала. Преподобний Ґроббелаар розтягнув губи у посмішці (шрам на лівій щоці вигнувся багряним серпом) і насмішкувато пробасив:

— Не чекав гостей, фелла?

У Тимура відвисла щелепа, а очі полізли з орбіт. Вони більшали та більшали, неначе надуті з двох жувальних гумок бульбашки. У якусь мить Лаурі здалося, що ще трохи й очі Тимура луснуть, як бульбашки.

— ТВОЮ МАТЬ, НІ! — верескнув колишній програміст і спробував захряснути двері.

І йому б удалося, якби попереду стояла Лаура. Однак відразу за порогом стовбичив стодвадцятикілограмовий бугай, який устиг поставити руку між краєм дверей та одвірком.

Тимур загарчав і всією вагою наліг на двері.

Із кімнати вистромилася чорнява голова Аліни. Три хвилини тому вона повернулася з роботи і на той момент перевдягалася.

— Тимуре, що сталося? Хто це?! — побачивши, як її чоловік з усіх сил намагається виштовхати за двері двометрового амбала зі шрамом через усе обличчя, жінка зойкнула, а тоді панічно закричала: — Я ВИКЛИКАЮ МІЛІЦІЮ!

— Не викликай! — натужно крякнув Тимур.

Зі словами з легенів випурхнули рештки повітря, і Ріно Ґроббелаар легко струсив його з дверей і відкинув углиб коридору. Тимур відлетів, наче пушинка, і з’їхав на підлогу. Ріно, несподівано знітившись, озирнувся на Лауру та запитав:

— То ми заходимо чи як?

— Так, — підтвердила француженка. — Ми заходимо.

Лаура з Ріно прослизнули досередини та причинили за собою двері.

Колишній програміст підвівся. Аліна забилась у найвіддаленіший куток житлової кімнати і, схлипуючи, намагалася тремтячими пальцями набрати на смартфоні номер 102.

— Якого хріна ви приперлися?! — Тимур збагнув, що говорить українською. Скреготнув зубами. Подумав, що фраза «Why the fuck have you come?!» недостатньо відобразить його теперішній настрій, через що прогорлав: — I FUCKIN’ HATE YOU![43] — тоді повернувся до Аліни: — Поклади телефон. — Дружина не відреагувала. Пішов виклик. — ПОКЛАДИ ТЕЛЕФОН, ТРЯСЦЯ!

Кліпаючи очима, обрамленими перелякано вигнутими півмісяцями брів, вона неохоче натиснула «Відбій». Француженка зазирнула до кімнати, примирливо підняла руки, виставивши долоні вперед, і поцікавилася: