Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Пробачте, але — ні.

І тут, стягнувши наплічник із плеча, вперед виступив Ріно. Ґевал відіпхнув Лауру, закинув рюкзак на стійку рецепції та дістав з однієї з кишень свій паспорт.

— Відскануйте паспорти, — пробасив він.

— Що?

Ріно розгорнув документ на першій сторінці та тицьнув в обличчя Пузатому. Лаура, збагнувши, що вигадав здоровань, дістала з кишені свій паспорт і також простягнула його директору. Потім доклала до паспорта свою візитівку:

— У вас будуть наші імена. Раптом ми набридатимемо чи якось нашкодимо Тимуру, ви знатимете, де й кого шукати. Але, повірте, ми не маємо наміру нікому набридати. Навпаки — Тимур зрадіє, щойно нас побачить.

«Це точно. Просто в штани накладе від щастя», — подумав Ріно.

Дмитро Пузатий ковзнув поглядом по європейському паспорту Лаури. Трохи довше зупинився на насичено-зеленому паспорті Південно-Африканської Республіки із золотистим написом двома мовами на першій сторінці:

REPUBLIC OF SOUTH AFRICA REPUBLIQUE D’AFRIQUE DU SUD

Він міркував, чому Тимур — якщо він так радітиме зустрічі — не залишив їм своїх контактів. Проте вголос нічого не сказав.

— Беріть, скануйте, але дайте нам адресу Коршака, — відчеканив Ріно. Ґевал випнув щелепу й уп’явся в Пузатого промовистим поглядом: «Цей паспорт може стати останнім, що ти бачив у своєму гівняцькому житті, мазефакер». Чи то так лише здавалося Лаурі.

— Він потрібен нам, — благально додала психіатр. — І потрібен нам зараз.

Пузатого огорнуло химерне відчуття. З одного боку, серце підказувало, що, надавши цим дивакам адресу, він зробить Тимуру ведмежу послугу. З іншого — нутром відчував, що вчинить правильно. Ба більше — мусить дати їм адресу. Директор скосив погляд на секретарку, немов чекаючи від неї на знак чи підказку, як діяти, але білявка тупилася в монітор, удаючи, що не дослухається до розмови.

— Гаразд, — сканувати паспорти Пузатий не став, але, не подивившись, забрав Лаурину візитівку. — Зачекайте кілька хвилин, я зараз повернуся, — і закрокував назад до ліфта.

Він піднявся на третій поверх до свого кабінету, вивів комп’ютер зі сплячого режиму, зайшов у базу даних і відшукав адресу Тимура Коршака. Записав її друкованими літерами на блокнотному аркуші, після чого зійшов у хол до відвідувачів.

— Ось, — передав папірець Лаурі. — Вулиця Ванди Василевської, 10, квартира 27. Покажете це таксисту, щоб уникнути плутанини.

— Дякую! — просяяла француженка.

— Господь вас не забуде, пане, — пробасив Ріно, закидаючи наплічник на плече.

— Ага, — витиснув Дмитро Віталійович.

Пузатий провів Лауру та Ріно до виходу та навіть почекав, поки вони сядуть у таксі, і тільки після того зиркнув на Лаурину візитівку:

Dr. LAURA DUPRÉ psychiatre Centre hospitalier Sainte-Anne 1 rue Cabanis 75674 PARIS — Cedex 14 www.ch-sainte-anne.fr tél.: 01 45 65 80 28

Він тихо присвиснув. Через п’ять років після таємничого відрядження у пустелю Атакама на півночі Чилі до Тимура навідалися психіатр із Франції та священик із Південно-Африканської Республіки, більше схожий на чемпіона світу з боїв без правил. Дмитро Віталійович Пузатий почухав потилицю і замислився над тим, наскільки нудне його життя.