Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Так, — підтвердив Ріно. — А що?

— Учора я забронювала два квитки до Києва — на твоє та моє прізвища. Пробач, що ось так — не питаючи, просто у нас дуже мало часу.

— До Києва? — ледь помітно спохмурнів велетень.

— Так, спершу полетимо до України.

— Із якого дива?

— Тимур не хоче зі мною розмовляти. Боїться.

Лаура мимоволі напружилася, за звичкою приготувавшись до потоку лайки і яскраво змальованих картинок того, що чекає на Тимура, коли ґевал до нього добереться. Натомість Ріно тихо сказав:

— Коли б знали, що то є: «Милості хочу, а не жертви», то ви не судили б невинних[41].

— Це ти про що?

— Це я щойно прочитав. Просто згадалося.

— О’кей, — ошелешено промовила француженка. Вона ні слова не зрозуміла з того, що процитував Хедхантер. Помовчавши, додала: — Виліт завтра о 20:35. Із Віндхука.

— Добре. Встигнеш відпочити, — Ріно нарешті розвернувся і відчинив перед гостею двері: — Заходь. Ти, мабуть, голодна? Пообідаємо. Заодно й поговоримо.

Лаура мала що розказати та показати. Перед вильотом вона чотири години просиділа в мережі, визбируючи інформацію про події в Ґуаякілі. Вони ситно поїли, і психіатр узялася переповідати Ріно все, що знала на той момент. Спочатку поділилася тим, що довідалася від Антоніо Арреоли. Почувши, що в ґуаякільському Інституті неврології утримують більше ніж триста «сутінкових», ґевал сіпнувся і так клацнув щелепою, що ледь не розкришив собі зуби. Коли Лаура згадала, що всі пацієнти дружно кличуть «когось на ім’я Тимур», преподобний Ґроббелаар уперше повівся так, як колишній, добре їй знайомий Ріно, — злісно рохнув, стиснув кулаки та випнув щелепу. У крихітних збаламучених очах, немов молоко з кавою, змішувалися злість і страх; Лаура бачила, що лише завдяки неймовірним зусиллям Ріно стримався, щоб не вгатити кулаками по столу. Вони говорили про те, чому психоістота вимагає Тимура та навіщо він їй. Лаурі здавалося, що знайти відповідь на це запитання не менш важливо, ніж зрозуміти, яким чином стільки людей заразилися наноагентами. Психоістота могла шаленіти просто так, однак із якогось дива панічно шукає програміста, із яким спілкувалася п’ять із половиною років тому. По тому француженка дістала планшет і, гортаючи фотографії, описала Ріно кілька найжахливіших епізодів із того, що відбувалося в Ґуаякілі впродовж минулих днів.

Час спливав. Сонце хилилося до заходу, Ріно та Лаура ніяк не могли наговоритися. Вони довго дискутували про те, у який спосіб психоістота змогла повернутися та проникнути в голови стількох людей, розмірковували, як діятимуть в Еквадорі, й основне — намагалися вигадати, як переконати Тимура Коршака вирушити з ними.

ХVIII

П’ятниця, 16 січня, 15:56 (UTC +2)

Офіс компанії «Time-To-Play Technologies»

Київ, Україна

— I’m absolutely sure, the man you’re looking for doesn’t work here[42], — секретарка посміхалася, проте відчувалося, що відвідувачі починають її дратувати.

— Будь ласка, ви не можете передивитися ще раз? — Лаура Дюпре теж посміхалась, от тільки очі за скельцями окулярів блищали, як у бійцівського бульдога, який учепився в горлянку супротивнику. Вона та Ріно прилетіли з Франкфурта о 13:15 рейсом «Люфтганзи» LH1490. На шляху з Віндхука до Франкфурта їхній «Airbus A340» дико теліпало, тож цього разу Лаура не виспалася і почувалася вкрай жахливо, однак відступати не мала наміру. — Він мусить у вас працювати. Або, можливо, працював колись. Змилуйтеся, ми стільки пролетіли, щоб із ним зустрітися.