Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Фронтальна камера… — на екрані виникло зображення ще сірого, а тому ніби безформного у передсвітанковій імлі пустельного плато на заході та північному заході від «Nissan Elgrand», — …у порядку. — Передня камера мала широкоформатну лінзу з кутом охоплення 93° і могла знімати відео високої роздільної якості з частотою 30 кадрів/сек. — Вертикальна камера, — пробубнів чоловік; зображення на екрані блимнуло та змінилося. Тепер О’Донован бачив мінівен і бескиди, що його оточували, — все о’кей, усе працює. — Другу, спрямовану вертикально вниз відеокамеру з кутом лінзи 64° і здатністю знімати відео у форматі QVGA (розширення 320 Ч 240 пікселів, 60 кадрів/сек.), застосовували не так для ведення спостережень, як для керування та переміщення дрона. — Я готовий, — наостанок відрапортував О’Донован.

— Веди його вздовж траси до Сан-Педро, — наказала Ліза.

Ерік О’Донован активував фронтальну камеру та, ледь нахиливши дрон, скерував його на схід. На екрані з’явилася нитка дороги, що подекуди повністю зникала під піском.

Ліза відкинула голову на спинку сидіння. Тепер усе, що зоставалося, — просто чекати. Жінка налаштувалася на багатогодинне очікування, навіть подумала про те, щоб подрімати, розуміючи, що нинішній день буде не з легких, коли раптом О’Донован заворушився на сидінні та тихо проказав:

— Я бачу чоловіка.

— Де? — кров лупнула їй у скроні.

— Чоловік, лежить долілиць на узбіччі дороги. Не рухається.

Ліза Торнтон поспіхом дістала з ніші в дверцятах мінівена свій планшет. Ще одна перевага використання радіопідсилювача — це можливість спостерігати за камерами дрона з різних пристроїв. Жінка під’єдналася до передавача та побачила на екрані невиразний обрис, частково присипаний піском. Людське тіло — поза всяким сумнівом.

До планшета в руках О’Донована нахилився Джонні Лонґбоу:

— Це зовсім поряд.

— Так, не більше ніж за два кілометри від нас.

— Можеш збільшити зображення, — попросила Ліза Торнтон. О’Донован вирівняв дрон і перемкнувся на вертикальну камеру. — Ще… ще… чіткіше, — «Папуга» опускався, Ліза незадоволено супилася. — Оце й усе? — вона сердито тицьнула пальцем в екран. Обрис усе ще лишався невиразним.

— Лізо, це «Папуга», — виправдовувався О’Донован, розводячи руками над iPad, що лежав на колінах. — Вертикальна камера не дасть зображення з розширенням більшим за 320Ч240. Ми могли захопити із собою «Predator»[109], але, боюсь, його не просто протягти через кордон під виглядом дипломатичного вантажу. Навіть у такій лояльній країні, як Чилі.

Ліза пропустила шпильку повз вуха. Підсунувши планшет до носа, вона роздивлялась зображення, яке передавала вертикальна камера. Через півхвилини агент проказала:

— Це не чоловік, ідіоти. Це жінка.

— Що? — Лонґбоу й О’Донован, ледь не зіштовхнувшись лобами, схилилися над планшетом.

— Ви лайно від варення не відрізните, якщо їх не буде підписано. Це Лаура Дюпре, — Ліза штовхнула ліктем Гаррі Харпера, що сидів за кермом. — До неї, негайно!

— А як же наш план? — випростався Джонні. — Що, коли «сутінкові» зараз у Каламі й із хвилини на хвилину вирушать у пустелю?

— Можеш вийти та почекати їх на узбіччі, — відрізала американка.

XCIV