Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Субота, 24 січня, 06:49 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Протягом ночі Джеймі Макака майже не склепив очей. Біль розпанахував голову: скроні, тім’я та потилиця щеміли так, наче голову коротуна затягнули під воду, на глибину одна тисяча метрів, не менше. Джеймі нудило, та найгірше — через нестерпну сухість у горлі пігмея аж вивертало від кашлю. Усю другу половину ночі Макака кашляв так, що у нього ледь не вилітали мізки.

Під ранок терпкість у горлі минула, проте карлик більше не думав про сон. Джеймі згорнувся калачиком, угризався булькатими очима в темряву кімнати та намагався втямити, що з ним відбувається. Він буквально відчував, як розвалюється на шматки його свідомість. У певний момент власна свідомість стала нагадувати карликові стіну, складену з ретельно припасованих, але, попри це, рухомих кахлів. Кахлі могли прокручуватися, повертатися на 180° на невидимих шарнірах. І лицьовий бік кожної кахлі був Джеймі знайомий. Лицьовий бік — то його власне я, то він сам, таким, яким бачив і уявляв себе впродовж десятків років. Аж раптом кахлі поверталися тильним боком, іноді не до ладу, розрізнено та хаотично, а іноді — всі разом. І тоді Джеймі споглядав свою темну грань — щось таке, про що ніколи раніше не здогадувався. Усі думки затоплювало чорнотою, реальність набувала крихкості, наче вівсяне печиво, і Джеймі німів, усвідомлюючи, як у змучену болем голову прослизає щось холодне та лихе. Відчуття було огидним і страшним — наче до рота заповзає довжелезна змія. У такі моменти Макака втрачав зв’язок із власним тілом. Він чув, як б’ється серце, відчував, як підіймаються й опускаються груди, та водночас розумів, що то не його мозок надсилає імпульси до серцевого м’яза, то не він, а хтось інший — щось цілковито чуже — надимає та стискає легені.

Щоразу разом із чорнотою приходив голос. І Джеймі — хай як йому хотілося — більше не вірив, що то голос Бога. Бог не міг бути злим. Бог ніколи не просив би його вбити Ріно.

Коли ставало зовсім страшно, коли відірваність від власного тіла починала здаватися незворотною, Джеймі Макака напинався, замружувався, зціплював губи в риску й уявляв, як кахлі повертаються назад, безшумно крутяться на своїх шарнірах і завмирають так, як стояли завжди. І, на диво, кахлі поверталися. Не всі та не відразу, але поверталися.

За десять хвилин до світанку змучений і наляканий Джеймі провалився в якусь подобу сну. Він спав із розплющеними очима та бачив двох білявих юнаків, близнюків, у просторій кімнаті зі столом, шафою та двома ліжками, застеленими картатими ковдрами. Сновидіння було навдивовижу реальним і геть не скидалося на сон. Джеймі ввижалося, наче він справді стоїть у кутку тієї кімнати, він відчував, що може випростати руку та торкнутися одного з близнюків. І він знав напевне, що хлопчина відчує той доторк. От тільки торкатися чомусь геть не хотілося. Макака втискався в куток і мовчки спостерігав, як юнаки пакують речі у велетенські дорожні сумки.

Зненацька Джеймі збагнув, що це саме ті близнюки, про яких говорив Ріно. «Вони живі! — сам не знаючи чого, сполошився Макака. — Вони не загинули! Вони виросли і… і живуть поміж людей! Треба попередити Ріно, він не знає цього, не знає, що вони живі, йому треба обов’язково сказати, треба…» Карлик, не прокидаючись, ворушив губами, повторював уві сні, що мусить розповісти все, щойно прокинеться, налаштовував себе, щоб не забути, аж доки кахлі не повернулися, і знову наповзла чорнота.

XCV

Субота, 24 січня, 07:23 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі

Перші сонячні промені прослизали між упадинами далеких кряжів.

— Он вона! — мружачись, простягнула руку Ліза Джин Торнтон.

Голомозий Гаррі Харпер буркнув, вивертаючи кермо:

— Бачу, — і зупинив мінівен навпроти знайденого тіла.

Ліза та Джонні вискочили з автомобіля та підбігли до Лаури Дюпре. Блондин обережно перевернув француженку навзнак і приклав указівний палець до шиї, шукаючи артерію. Ліза підібрала із землі брудні окуляри.

— Жива, — сказав він, — хоча пульс ледве чути.

— Дайте води, — озирнувшись, скомандувала Ліза.

Гаррі передав їй півторалітрову пляшку з водою. Ліза обтрусила від піску лице Лаури, після чого поклала її голову на коліно. Сидіти навпочіпки було незручно — заважав важкий бронежилет. Спочатку Ліза Торнтон обмила водою обличчя француженки, потім, розтиснувши пальцями щелепи, влила їй до рота трохи води. Лаура закашлялась — вода вихлюпнулася на щоки, потекла по підборіддю — та повільно розплющила очі. Зіниці звузилися. Протягом кількох секунд Лізі здавалося, наче Лаура впізнала її, але згодом повіки здригнулися й опустилися, а тіло француженки знову зм’якло.

— Чорт! — вилаялася спецагент.