Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Вони повернулись до ґанку. Ріно промацав кишені, дістав достобіса пом’яту цигарку «Belmont».

— І що ми з ним робитимемо? — прохрипів Тимур. — Його не можна просто так лишити в пустелі. Ми мусимо допомогти, забрати його, завезти до якоїсь клініки…

Преподобний Ґроббелаар глузливо, зовсім не по- преподобному зиркнув на українця. Мовляв, на себе поглянь, альтруїсте, ледве на ногах тримаєшся, спершу себе врятуй із пустелі, а потім про ближнього турбуйся. По тому він уставив цигарку поміж зубів, витягнув запальничку, обтрусив її від піску та запалив. Затягнувся, аж прицмокнув від задоволення та, не виймаючи цигарки, сказав:

— Приїде Лаура — буде видно. — Після кількох глибоких затяжок, із насолодою спостерігаючи, як хмарки випущеного з ніздрів духмяного диму пливуть у височину та поступово розчиняються у прохолодному вечірньому повітрі, Ріно Ґроббелаар підсумував: — Добре, що не бот.

Тимур спробував усміхнутися, але біль у потрісканих пересохлих губах загасив посмішку в зародку. Чоловік погодився:

— Так, справді. Добре, що він не бот.

От тільки легше від того чомусь не ставало. Тимур не міг збагнути, чому незаражений і, судячи з усього, божевільний Оскар Штаєрман розмальовував фракталами стіни покинутих будинків. А ще з голови не йшов дурнуватий сон про Джеймі та спогади про те, що відбулося в шахті.

(то там вода?)

(звісно, там вода)

XCII

Субота, 24 січня, 02:25 (UTC –4)

11 км на південь від Арики, Чилі

Сліпий зіскочив із кузова на кам’янисту землю й, обійшовши вантажівку, повернувся на південний схід. Тоненький серпик місяця висів над його головою. Чоловік утягнув носом сухе повітря, розправив плечі та поводив обличчям із боку в бік. Бачити він не міг — жодного іншого «сутінкового», який би слугував йому очима, на той момент поруч не було, всі, крім водія, куняли в кузові, — через те здавалося, наче Сліпий принюхується.

Власне, він і справді принюхувався.

El Ciego вловлював солоний і холодний запах океану — за кілька кілометрів на захід від місця, де зупинилася вантажівка, пролягало Панамериканське шосе, що зміїлося вздовж нерівної берегової лінії. Проте цікавило Сліпого інше — сухий і терпкий запах пустелі, що вчувався з південного сходу. Він ніколи не був у цій частині американського континенту, але щось усередині нього почувалося так, ніби повернулося додому. Сліпий знав — хоч і не усвідомлював, звідки взялося знання, — що поки що завертати в пустелю немає сенсу. Біля кордону з Перу пологе плато проорюють чимало сухих русел, котрі простягаються зі сходу на захід; вони заважатимуть, і щонайменше одне з них військовому ваговозу «М939» нізащо не подолати. Після того як він і його люди з’їхали з шосе та проскочили кордон, голос, який діймав дорогою з Ґуаякіля, вмовк, проте Сліпий не почувався ні розгубленим, ні покинутим: у його голові неначе проектор запрацював, висвітлюючи шлях, яким потрібно їхати. Спочатку — назад на широку асфальтовану Панамерикану, так буде швидше, а через двісті вісімдесят кілометрів — геть із шосе, далі — на схід, навпростець пустелею. Попри нічну пітьму, попри відсутність зору як такого, El Ciego бачив, що за три сотні кілометрів від місця, де він стоїть, починаються більш пологі річища, чимала частина яких відхиляється на південний схід. Роздувши ніздрі, Сліпий подумки переносився далі й далі вздовж вибраного маршруту, мчав у повітрі над руслами, які споглядав немов наяву, і чим більше заглиблювався в надра Атаками, тим чіткішими ставали картинки, які спливали перед внутрішнім поглядом.

Воно поверталося додому.

XCIII

Субота, 24 січня, 05:39 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі

Зірки втрачали свій лютий блиск і поступово згасали. Небо на сході вкривалося блідо-рожевими мазками — невидимий художник невидимим пензлем починав малювати черговий уранішній шедевр. Холодне нерухоме повітря прослизало в напіввідчинене вікно з боку водія.