Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Так, хтось голіруч вирив ту яму та час від часу приходить до неї на… на водопій чи щось таке, — погодився Ріно. — Це погані новини. Хороші новини: він босий, він важить не більше ніж шістдесят кілограмів і основне — він один.

— Ти впевнений? — Тимур руками стискав кермо свого «Хобіта» так, наче боявся, що хтось може забрати мопед. — А раптом їх більше? — чоловік насправді хотів договорити «…просто вони всі однакові», але не наважився озвучити другу частину фрази вголос.

Ріно замислився й уперше від часу вильоту з України згадав про хлопчаків, фоторобот яких бачив в аеропорту Сантьяго на початку вересня 2009-го. Чи справді вони загинули в горах Болівії? Чи він сприйняв бажане за дійсне та стільки років дурив сам себе? Він же так і не відшукав знімка їхніх мертвих тіл, уся його впевненість базувалася на одній-єдиній статті з Інтернету, розміщеній на вкрай підозрілому ресурсі.

— Щонайбільше їх двоє, — припустив ґевал. — Та й то я в це не вірю. Якби більше — були б іще сліди, — здоровань кинув погляд на Макаку, який продовжував лежати та бідкатися, що його примусили бігати. — І це нічого не змінює. Хай там скільки їх є, для нас безпечніше зостатися в селищі, ніж на цих недомотоциклах спробувати пробитися назад до Калами, — Тимур і Лаура кивнули, підтакуючи. Ріно зосереджено продовжив: — Нам треба будинок із дахом, із якомога меншою кількістю вікон і з одним входом. Бажано такий, щоб можна зачинитися зсередини, — потім помовчав, поворушив щелепою. І нехотячи витягнув посірілий від пилу комірець із сорочки. — А мені потрібна зброя. Без зброї ми тут, наче команда одноногих калік на світовій першості з копняків.

Вони розділилися. Ріно Ґроббелаар на мигах попрохав Джеймі лишитися біля мопедів, після чого подався до центру селища, сподіваючись знайти хоча б щось, із чого можна стріляти чи чим різати. Лаура та Тимур узялися оглядати будинки неподалік того місця, де розмістили скутери. Француженка обходила халабуди зі східного боку вулиці, українець — із західного.

Насамперед Лаура Дюпре підступила до більш-менш пристойного на вигляд будинку з верандою та мансардними вікнами на покатому даху, що знаходився за кілька кроків від мопедів. Жінка торкнулася дверей веранди, трохи штовхнула їх. Легкі дерев’яні двері виявилися незамкненими та зі скрипом відчинилися. Усередині було темно, як у гузні. Лаура озирнулась, немов шукаючи підтримки, але в загуслій пітьмі ледве розрізнила коротуна, який, сховавши долоні під пахвами, тупцяв біля скутерів і дивився їй услід. Француженка переступила поріг веранди та ледве стрималася, щоб не вистрибнути назад. Причина крилася не в темряві — у приміщенні кепсько пахло. Запах дуже контрастував із сухим і запиленим повітрям пустелі. Смерділо вогкістю, цвіллю, чимось ядучо-застояним і гнилим. Так тхне у квартирах старих, які місяцями не виходять надвір і не провітрюють житло.

Лаура перетнула веранду та підійшла до основних, більш масивних дверей. Вони також виявилися незачиненими, зате скрипіли не так голосно, як двері веранди. Жінка прочинила їх і обережно зазирнула досередини. Вона не уявляла, як вони ночуватимуть в одній із таких будівель. Темрява здавалася відчутною на дотик. Якби вона заплющила очі, темніше точно не зробилося б. Запах став гострішим. Немилосердний сморід теплими зміями прослизав у ніздрі та глотку. Лаурі довелося з усіх сил напружувати живіт, щоб не виблювати. Утім, щось не давало жінці зачинити двері та повернутися на вулицю. Не заходячи, психіатр просунула руку в приміщення та ліворуч від входу намацала вимикач. Клацнула — безрезультатно. Звісно, яке світло в мертвому селищі? Спересердя вона п’ять чи шість разів поклацала перемикачем, подумки клянучи всіх за те, що не здогадалися захопити кілька потужних ліхтарів, і тільки тоді подумала про мобілку. Вона дістала з кишені джинсів свій смартфон, увімкнула розміщену біля вічка фотокамери лампочку-спалах і спрямувала промінь усередину кімнати.

Струхнявілі меблі, грубо витесаний дерев’яний стіл, рештки керамічного посуду, розкидані по підлозі старі зіжмакані газети. Під столом якийсь сферичний предмет. Лаура нахилилася і побачила, що то вкритий пилом глобус із величезною проламаною діркою на місці Індійського океану та Мадагаскару. Підлога довкола глобуса була встелена пошматованими упаковками з-під круп, пластівців і борошна, обгортками від печива, порожніми консервними бляшанками, обгризеними качанами кукурудзи. Посвітивши в темні закутки біля дверей, психіатр наважилася переступити поріг. Дерев’яна підлога моторошно скрипнула, ніби протестуючи проти того, що її потривожили. Зціпившись так, наче очікувала удару в сонячне сплетіння, Лаура наблизилася до столу. Спалах на телефоні вигризав у пітьмі світловий тунель завтовшки з її руку, він майже нічого не освітлював, зате робив довколишню темряву ще більш непроникною. Праворуч за столом відкривався прохід до сусідньої кімнати, трохи світлішої, тому що її вузькі вікна виходили на вулицю. Лаура повагалася, чи не зазирнути туди, але раптово передумала. «Дурепа! — розсердилась сама на себе. — Що ти тут шукаєш? Ніхто ж не спатиме в такому смороді!» Психіатр розвернулась до виходу, і тієї миті кволий промінь ліхтарика вихопив із темряви наполовину віддерті від стін шматки шпалер довкола виходу на веранду. Лаура здивовано вигнула брову. Розбитий посуд, зогнилі меблі, розкидані по підлозі обгортки й інший мотлох загалом вписувалися в її бачення того, що сталося із селищем Сан-Педро-де-Атакама. Спочатку — напад ботів, які, неначе худобу, погнали селян у гори, за кілька тижнів по тому — зачистка чилійськими військами. Але обдерті шпалери? Лаура могла уявити, наприклад, селянина, якого роз’ярілі дванадцятирічні малюки тягнуть голяка на вулицю та який чіпляється за стіл і скидає на підлогу посуд, або чилійського солдата, який від нічого робити лупить носаком черевика по глобусу. Чого вона не могла уявити, так це чилійського солдата, який би взявся під час зачистки Сан-Педро обдирати шпалери в одному з будинків.

Жінка повела променем направо. Найперше, що усвідомила, — це те, що шпалери цілковито, дощенту обдерто з північної стіни. По тому, вражена побаченим, тим, що було на стіні, вона затулила долонею рота та лише за кілька секунд зуміла закричати:

— Тимуре! Ріно! РІНО-О-О!

Українець мигцем опинився на вулиці:

— Що таке?!

Через темряву, яка остаточно затопила Сан-Педро, він не зразу визначив, звідкіля вчуваються крики. Із півночі долинуло гупання — Ріно Ґроббелаар біг від центру Сан-Педро.

— Сюди, мерщій! — гукнула з будинку психіатр.

Чоловіки кинулися на голос Лаури і, штовхаючись, перетнули веранду й одночасно вломилися до темного смердючого приміщення.

— Що сталося? — Тимур скривився від смороду та випростав перед собою руку із затиснутим у долоні мобільним телефоном. Він нагадував героя голлівудської саги про упирів, який із розп’яттям уривається у вампірський барліг де-небудь у горах Трансильванії.

— Дивіться, — Лаура показала на північну стіну кімнати.

Ріно, затиснувши носа пальцями, також витяг свою мобілку, й утрьох вони зібралися біля стіни. На нерівній, абияк обробленій вапняком поверхні, яка раніше ховалася під шаром шпалер, вимальовувалися чорні кола різного діаметра. Ближче до правого краю стіни кола більшали й уміщували в себе менші, через що вся картина набувала об’єму.

— Що це? — майже благоговійно прошепотів Ріно.

— Фрактали? — витиснув крізь зуби Тимур.