Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Еквадор

Водночас, як пара каламутних очей проступила крізь брудну шибу в будинку на півдні селища Сан-Педро-де-Атакама, незрячий поводир підвівся і втупив порожній погляд у напрямку зюйд-зюйд-ост — туди, де знаходилась Атакама. Двадцять хвилин тому «сутінкові», які без спочину крокували чотирнадцять годин і за цей час пройшли сімдесят сім кілометрів, отаборилися на узбіччі траси № 25, за п’ятнадцять кілометрів на північ від міста Мачала[90] (власне, табору як такого не було, люди просто попадали від утоми на траву й у кущі на узбіччі дороги). Звісно, Сліпий не міг дивитися в буквальному сенсі цього слова (на те він і сліпий), проте навіть якби й спромігся, то не побачив би нічого, крім укритих сплутаною тропічною зеленню пагорбів, що обрамляли трасу. Він лише повернув голову та дужче вирячив цілковито білі очі.

«Сутінкові» довкола Сліпого застогнали, заворушилися. Поводир, піднявши руку, заспокоїв їх. Він стояв так хвилин п’ять, споглядаючи незрячими очима передвечірній морок, слухаючи голос, який клекотів у голові, а тоді посеред розкиданих обабіч траси знеможених тіл почали вставати окремі «сутінкові». Один — тут, інший — там, ще один — через дорогу. Вони випростувалися, повертали голови та понуро глипали в той бік, куди дивився їхній ватажок. Усього встало десятеро — найвитриваліші й одночасно такі, що найлегше підкорялися наказам голосу. Переступаючи через розпростертих людей, вони згуртувалися довкола Сліпого, після чого мовчки полізли на пагорб, що підступав до шосе зі сходу. Відійшовши на достатню віддаль від дороги, одинадцятеро «сутінкових» завернули праворуч і, не шкодуючи себе, подерлися крізь зарослі.

Сліпий покинув напризволяще тих кількасот заражених, які змогли вибратися з ним із Ґуаякіля, та вирішив самотужки пробиватися туди, куди його кликав голос. Із десятьма «сутінковими» він легко прослизнув повз розставлені довкола місця, де зупинився натовп, блокпости та вирушив на південь.

Цього разу він точно знав, куди іти.

LXIV

Четвер, 22 січня, 20:24 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Без скутерів вони за п’ять хвилин дісталися до північної околиці Сан-Педро.

— Отам, — Ріно тицьнув пальцем у перехняблену водонапірну башту. Металево-дерев’яна конструкція пнулася до неба за кількадесят кроків попереду. — Насосна станція — під баштою. Раніше насос подавав воду в цистерну, а вже звідти вона самопливом ішла в будинки селян.

Погризена корозією десятикубова цистерна виявилася порожньою та сухою. Опори, які її підтримували, у багатьох місцях зогнили та стоншилися, схоже, вся конструкція знаходилася у вертикальному положенні лише завдяки тому, що в цистерні давно не було води. Справа під напірною баштою розташовувалася насосна станція. Цегляна будівля з вузькими вікнами без рам і плоским дахом щільно заросла карликовими деревами та чагарником. За переплетіннями колючок і покорчених, майже безлистих гілок місцями не проглядалися стіни.

Ізсередини не долинало ні звуку.

— Будемо заходити? — спитав Тимур.

— Я сам, — відказав Ріно.

Преподобний протиснувся крізь отвір для дверей без дверей. Насосна станція мала вигляд суцільного приміщення розміром чотири на п’ять метрів, у центрі якого на масивній чавунній станині покоївся вертикальний ґвинтовий насос. Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, що насос не запрацює, навіть якщо вставити вал. Редуктор геть прогнив, зубчаті колеса розкришилися, а ущільнення на з’єднаннях розсипалися на порох від одного доторку. Земля під ногами Ґроббелаара (у насосній станції не вимостили підлоги) була сухою та твердою, як бетон. Із цієї свердловини води не викачати. Та, попри це, щось бентежило Ріно.

— Ну, що там? — долинув знадвору голос Тимура.

Здорованю хотілося б відповісти, що водою навіть не пахне, от тільки… водою справді пахло. Він ворушив губами та ніздрями і відчував запах вологи.

Продершись через чагарник, південноафриканець вибрався зі станції.

— Насосу хана, — чим ближче вони опинялися до місця, де колись стояла «NGF Lab», тим більше Ріно скидався на себе колишнього. — Води тут не добути, але я нюхом чую, що водойма десь поряд. Може, звичайна калюжа, але вона є.

Тимур, який уже збагнув, що ґевал не просто так подався до насосної станції, запитав: