Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Стіл похитувався та скрипів; із поверхні на підлогу зсипався пісок.

— Будь ласка, подай свій смартфон, — попросив Тимур.

Жінка підійшла й уклала в простягнуту руку телефон. Українець став у центрі стола і, тримаючи смартфон на рівні пліч, навів промінь на стелю.

— Бляха! — проскрипів зубами Ґроббелаар. — Яка чудова була ідея сюди полетіти!

Стелю прикрашав ще один чорно-білий малюнок — зображення наче якоїсь потойбічної химери, що, розпростерши крила, проривається в кімнату з пітьми. Ріно зморщився від неприємного свербіння, що зародилося на спині під шиєю, сковзнуло під лопатки та заповзло до шлунка; куприк стиснувся, неначе крізь нього пропустили розряд електричного струму. Ґевал злякався. Неподоланний страх затопив усе тіло, розм’якшуючи кістки, згущуючи кров і тремтінням наповнюючи м’язи. Ріно боявся, оскільки розумів, що не здатен протистояти тому, чого не знає і не може осягнути розумом. І ні його фізична сила, ні нещодавно набута і, напевно, через те така вразлива віра в Господа не могли позбавити його цього страху.

Здоровань позадкував до веранди, але жалібний скрип підлоги під ногами змусив його спинитися.

— Що це може бути? — голос Лаури вібрував. — Що воно зображує?

— Я не знаю, — зізнався Тимур. По тому черкнув пальцями по малюнку. Сажа — як і на стіні. — Воно симетричне, бачиш? — він поводив Лауриним телефоном, із різних боків підсвічуючи малюнок. Так, мовби це щось пояснювало. — Зображення ідеально симетричне, ніби його під копірку малювали.

— Як щодо будинку, який оглядав ти? — пробелькотіла психіатр. Її не так цікавив той будинок, як муляло бажання вийти на вулицю.

— Не знаю, там теж темно. Я не дивився на стіни.

Вони швидко вискочили надвір, затрималися на кілька секунд, щоб подихати чистим повітрям і заспокоїти Джеймі, який цокотів зубами від холоду та щось обурено белькотів іспанською, дорікаючи, що їм не варто залишатися на ніч у такому місці; після чого пірнули у двоповерховий будинок на протилежному боці вулиці.

Усередині виявився ще більший гармидер і хаос, ніж у будівлі з чорними колами й імпресіоністською примарою на стелі, так само розбитий посуд і купа обгорток від їжі, зате тут не дошкуляв ядучий сморід. Більшість віконних рам була без шибок, через що кімнати першого поверху засипало піском.

Нишпорячи в кімнаті, яка колись слугувала спальнею, перечіпляючись через стільці та струхнявілі рештки подушок і ковдр, Тимур швидко знайшов те, що вони шукали. Чоловік став на широке дерев’яне бильце та, задля збереження рівноваги вимахуючи правицею, ліву руку із затиснутим між указівним і великим пальцями телефоном підніс до стелі.

— Є, — без особливої радості оголосив він.

Спершу чоловік помітив нерівний чорний кружечок у центрі стелі, неподалік від місця, де висіла лампа. Круг розташовувався в центрі білого клаптя із зубчатими краями, із якого під прямими кутами вистрілювали тонкі білі промені, що тяглися до стін, формуючи білий хрест. Решта малюнка ховалася в пітьмі.

За кілька секунд до спальні забігла Лаура, подала Тимуру свій смартфон, який давав змогу висвітлити більшу частину стелі. І чоловік збагнув, що та ділянка зображення, яка попервах здалася йому темною через нестачу світла, насправді густо замальована сажею. Насичена вугільна чорнота розпливалася в усі боки, обриваючись візерунками, схожими чи то на паморозь на склі, чи то на річкові русла, сфотографовані з висоти пташиного польоту. А також на контури з гальки, які обрамляли стежку, що вела до колодязя на півночі Сан-Педро.

Тимур, не опускаючи рук із телефонами, зістрибнув із бильця та спробував охопити оком одразу все зображення. Воно було розмитим, грубуватим, однак усе ж упізнаваним. Особливо білий хрест із кружальцем посередині.

Фрактал. Тепер уже без сумнівів.

— Я так і знав, — просичав він.

— Що?