— Це Мандельброт. Множина Мандельброта[91]. Це те, що психоістота вимагала у Вадима Хорта, ті самі малюнки, які ми показували малюкам із даху головного корпусу «NGF Lab» 2009-го. За колодязем, у тому місці, де я перечепився й упав, схоже зображення викладено маленькими камінцями.
— Не може бути, — Лаура витріщалася на стелю, усвідомлювала, що Тимур має рацію, та все одно не могла повірити.
— Поглянь на краї малюнка. Його точно намалювали після того, як селище збезлюдніло. Я сумніваюся, що хтось хотів би засинати, маючи перед очима ось це.
Із сусідньої кімнати долинув напружений голос Ріно Ґроббелаара:
— Підійдіть сюди, — ґевал силкувався говорити стримано та відсторонено, але йому це відверто не вдавалося.
Світячи собі під ноги, українець і француженка пройшли до коридору. Здоровань, перехилившись через перила сходів, що вели на другий поверх будинку, важко дихав і водив рукою перед стіною, частково закритою верхнім маршем.
— Дивіться.
У немічній латці світла від телефону на гладенькій вапняковій стіні проступив дивний малюнок — щось схоже на вигонисті безлисті дерева, що тягнуться у височінь. Як і всі інші, зроблений сажею.
— Мені страшно, — не стрималася Лаура.
— Схоже на дерева, — невпевнено проказав Ріно.
— Дерева — теж фрактали, — відгукнувся Тимур.
Лаура раптом відчула, як горло стискається, не пропускаючи в груди повітря, а живіт роздирають пазурі страху. Жінці стало тісно в неширокій сходовій шахті, а будинок почав здаватися пасткою.
— Питання не в тому, фрактали це чи ні, — резюмувала вона. — Питання в тому, хто це намалював.
LXVI
Упродовж наступних півгодини Ріно, Тимур і Лаура обстежили не менше ніж двадцять будинків. У шести з них на стінах і стелях натрапили на химерні чорно-білі зображення, які так чи так стосувалися фракталів. У будівлях, розташованих неподалік від центру Сан-Педро, а також у південній частині селища малюнків не виявили. Знайдені зображення були однотипними, не точнісінькими, та все ж подібними, і всі погодилися, що їх, вочевидь, малювала одна й та сама рука.
Закінчивши ревізію житлових халупчин у південній, східній і центральній частинах Сан-Педро, Тимур, Ріно та Лаура зібралися біля мопедів і обговорили ситуацію. Очевидно — в селищі хтось живе. За відсутності води зі свердловини п’є воду з власноруч викопаного колодязя, харчується невідомо чим і на стінах покинутих будівель малює сажею чудернацькі, здебільшого фрактальні малюнки. Тимур припустив, що таємничим художником є один із жителів Сан-Педро, якому пощастило пережити вчинену ботами різанину та сховатися від армії, що зачищала поселення кілька днів тому, але не вдалося уникнути зараження наноагентами. Ґроббелаар, який, зростаючи в Намібії, краще за інших знав, що таке пустеля, висловив сумнів, що людина здатна прожити в пустелі впродовж шести років без контактів із цивілізованим світом. Лаура заперечила, нагадавши південноафриканцю, скільки обгорток, упаковок і порожніх консервних бляшанок вони знайшли в покинутих житлах. До нападу ботів у Сан-Педро проживало від шести до семи сотень селян. Навряд чи солдати чилійської армії, які обшукували селище на початку вересня 2009-го, намагалися вивезти із Сан-Педро все їстівне. Відтак для однієї людини могло знайтися достатньо припасів, які не псуються, щоб сяк-так прохарчуватися впродовж років. Проблема була з водою. Але, схоже, химерний відлюдник примудрився самотужки викопати колодязь до того, як у селищі закінчилися запаси води. Тимура непокоїло дещо інше. Українець міркував про те, яким чином людина, котра заразилася дорослою (в тому, що «художник» заражений, він не сумнівався… інакше навіщо загадковому чилійському відлюдникові визбирувати в горах гладенькі камінці, тягати їх до Сан-Педро та викладати фрактальні візерунки на підходах до свого «водопою»?), спромоглася прожити шість років із бодай і неповною колонією нанороботів у голові? Проте свої побоювання Тимур не озвучив.
Зрештою Ріно сказав, що вибору в них немає — вони так чи так залишаються на ніч, і спробував переконати Лауру та Тимура (а може, й самого себе), що з одним здохляком вони впораються.
О десятій вечора вони підшукали більш-менш пристойну хатину — одноповерхову, із потрощеними стінами, але цілими шибками та дахом, і глухою, без вікон, задньою стіною. Дім складався з трьох кімнат і мав форму грубої літери Т: дві суміжні спальні та розташована перед ними продовгувата кімната, що одночасно слугувала коридором, кухнею та вітальнею. До переваг дібраного житла належало те, що в спальнях стояли ліжка та диван, а у дводверній шафі Лаура відшукала неторкані, хоч і дещо запорошені ковдри та стос пухових подушок. Ріно вподобав будівлю через міцні дерев’яні двері з громіздким засувом і металевим одвірком, а також невелику кількість вікон — усього три, по одному в кожній кімнаті. Серед недоліків вибраної халупи — відсутність туалету. Схоже, колишні господарі халабуди, попри показну ошатність будинку, не гребували справляти нужду деінде в Сан-Педро.
Лаура зайняла ліву (якщо дивитися від входу) спальню. Джеймі, який увесь вечір щось невдоволено бурмотав іспанською та побивався через власне непродумане рішення попертися з трьома ґрінґо в пустелю, подався до правої. У тій кімнаті стояли ліжко та тапчан; Макака розташувався на тапчані. Тимур із Ріно домовилися, що чатуватимуть по черзі біля вхідних дверей: Ріно стоятиме на варті протягом першої половини ночі, з десятої до другої, Тимур вартуватиме решту часу, із другої ночі до шостої ранку. О сьомій світатиме, і вони зможуть вирушити в пустелю, до місця, де колись стояла «NGF Lab». У другій спальні, де розмістився Джеймі, лишалося одне ліжко, тож Тимур та Ріно зможуть по черзі трохи поспати.
Перед тим як забарикадуватися в хатині, Ріно ще раз обійшов прилеглі будинки. Не стільки заради перестороги, скільки в пошуках зброї. Він конче потребував хоча б чогось, що стріляє (в їхній ситуації здоровань погодився б на однозарядний карабін ХІХ століття), або чогось гострого, що можна метати. Знайти що-небудь не вдалося. Схоже, військові, котрі зачищали Сан-Педро у вересні 2009-го, забрали чи знищили всю зброю, яка зберігалася в селян. Якщо така, звісно, була. Відтак із озброєння в Ріно та Тимура, як і раніше, залишалися тільки лопати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ґуаякільський парадокс» автора Кідрук М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс“ на сторінці 136. Приємного читання.