Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Єдиною цінною знахідкою Ріно Ґроббелаара стала нерозпечатана пачка чилійських цигарок «Belmont» і побуріла від часу, але досі справна запальничка. Ґевал довго дивився на синю з тонкими білими смужками пачку, половину якої займала антиреклама паління: чорно-біла фотографія лисого чоловіка на лікарняному ліжку — охлялого, обплетеного дротами та катетерами, із запалими очима й немічно опущеними повіками, — із написом «EL CБNCER SE EXTIENDE EN MI CUERPO[92]». Напис південноафриканець не зрозумів, але здогадався, що нічого доброго той не містив. Ріно страшенно хотілося палити, проте той бідолаха на пачці відлякував. Не через те що Ріно боявся захворіти на рак, просто лисий чилієць, який, неначе намагаючись щось проказати, хилився до камери, до біса нагадував «сутінкового». Зрештою здоровань потягнувся до пачки, зірвав целофанову обгортку й утягнув ніздрями ароматний запах тютюну. Стільки років у сухому кліматі на цигарках ніяк не позначилося. По тому Ріно витрусив цигарки на долоню, розклав їх по кишенях сорочки, а пачку зі страхітливим зображенням зіжмакав і викинув.

Поки Ріно нишпорив сусідніми будівлями, Тимур Коршак заштовхав до вітальні мопеди. Чекаючи на повернення Ріно, він випив води, щоб хоч на кілька хвилин перед сном пригамувати голод. Лаура оглянула два найближчі будинки, проте нічого їстівного не знайшла. Насправді в одній із хатин француженка надибала кілограмовий нерозпечатаний пакет із рисом. Але, порадившись із Тимуром, залишила його. Для приготування потрібні казанок, дрова та вода; і якщо казанок і поліняччя для вогнища можна було знайти, то з водою виникала проблема: завтра вони ввесь день тинятимуться пустелею під палючим сонцем; тих пляшок, якими запаслися в Антофагасті та Каламі, мало б якраз вистачити на день, але не більше. А тому Лаура вирішила, що краще зостатися без вечері та сніданку, ніж завтра в пустелі без води.

Після того як з’явився південноафриканець, Тимур стягнув із себе джинси та футболку (попри холод у кімнаті, чоловікові не хотілося спати в просякнутому за день потом і пилом одягові), завалився на сяк-так прибране Лаурою ліжко та накрився двома ковдрами.

Уже поринаючи в сон, чуючи, як під боком похропує Джеймі Макака, Тимур уловив носом легкий тютюновий аромат, що просочувався з вітальні, але вирішив, що йому це вже сниться.

LXVII

П’ятниця, 23 січня, 01:23 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Перше, що протиснулося у свідомість, — це стійкий запах пилу. Тимур розплющив одне око та кілька секунд не міг зорієнтуватися, де знаходиться. Зрештою розгледів на нерівній підлозі чотири прямокутні латки зоряного світла, що вливалося до спальні через засмальцьовану шибку, та збагнув, що лежить на розхитаному тапчані в напіврозваленій хатині на півдні Сан-Педро. Латки були тьмяними та розмитими, ледве вирізнялися на тлі сірих дощок, і Тимур зрозумів, що ніч сьогодні безмісячна. А ще, судячи з того, як задубіли ніс і пальці на ногах, надворі відчутно похолоднішало.

Чоловік відгорнув пропахлу пилюкою ковдру і сів. Ліва рука затерпла. Він поворушив пальцями та покрутив кистю, розганяючи кров. Вертів п’ятірнею цілу хвилину, доки не осягнув, що тягне час. Страшенно хотілося відлити, от тільки виходити на вулицю не було бажання.

Від мимовільної думки про вулицю нужда стала нестерпною. Невдоволено, але тихо, так, щоб не розбудити Джеймі, скрегочучи зубами, чоловік підвівся, натягнув футболку, взув на босі ноги кросівки та почовгав до виходу.

Почувши кроки, Ріно Ґроббелаар смикнувся та скинув голову. Занадто різко, щоб Тимур міг переконати себе, що велетень не спав. Наблизившись до дверей, українець нічого не сказав Ріно.

— Ти куди? — пошепки запитав ґевал. Останні сумніви розвіялися: голос звучав сонно та винувато (достоту як у сторожа, якого заскочили сплячим на прохідній якого-небудь заводу), а лопата під час сну з’їхала на підлогу. — Можеш ще півгодини покуняти.

— Треба відлити, — так само сонно буркнув Тимур.

— Ага. Ну, давай, — позіхнув Ріно.

Тимур вийшов із хатини. На хвильку затримався, задер голову, прикипівши поглядом до розсипу зір, настільки густого, що нічне небо здавалося дірявим ситом, яке проціджує сяйво з інших світів, і навскісної смуги Чумацького Шляху. У жодному іншому місці на планеті брудно-біла, зі рваними краями та, неначе ластовинням, поцяткована зірками смуга рідної галактики не проступала настільки чітко та виразно, у жодному іншому місці Тимур Коршак не відчував настільки пронизливо та глибоко власну крихкість, обмеженість і нікчемність. Місяця, як він і думав, не було.

Сечовий міхур нагадав про себе пекучим свербінням. Опустивши голову, українець почовгав за ріг будинку. Надворі було темно та моторошно, проте не настільки, щоб відливати просто перед ґанком, під дверима, за яким куняв Ріно Ґроббелаар.

Тимур завернув за ріг, і раптово навіть кволе світло від зір відступило. Під північною стіною прохолодна чорнота заковтнула Тимура. Стіна тягнулася на схід, потім під прямим кутом завертала на північ. За кілька кроків від місця, де вона обривалася, височів чи то наполовину розвалений, чи то недобудований паркан сусіднього двору. Виходило, що стіни напирали на Тимура з трьох боків, ущільнюючи й без того липку, наче нафта, темряву. Відразу за рогом знаходилося вікно, і то немаленьке — якраз у тій кімнаті, де спала Лаура Дюпре, — але світла з нього не надходило, й у пітьмі воно цілковито зливалося зі стіною. Темрява була настільки густою, що Тимур заледве бачив далі ліктя на випростаній уперед себе руці.

Притримуючись долонею за стіну, чоловік підійшов до кутка, в якому пітьма здавалася найщільнішою, і почав справляти нужду.

Під цівкою сечі захрускотів пісок. Тимур примружився та поводив струминою з одного боку в другий. Від холоду тілом тричі прокотилися дрижаки, через що чоловік не відразу вловив, що звук змінюється залежно від того, куди він дзюрить. Радше з цікавості, ніж через острах, він провів струменем справа наліво. Хрускотіння піску на коротку мить поступилося місцем незрозумілому хляпанню, після чого струмінь знову затріскотів об суху землю. Тимур насторожився. Він відчував, що сечі залишається якраз на один «прохід», і поспіхом скерував цівку назад, зліва направо. Звук повторився: хрускіт, хрускіт, хляп-хляп-хляп, а тоді — знову хрускіт. Волосся на руках і ногах здибилося, і цього разу не від нічного холоду. Звук вчувався вогкий, м’який, геть не схожий на хлюпання рідини об неживу поверхню. Хляпало об плоть.

Тимур широко розплющив очі та нахилився. Член утягнувся, а яйця від страху стали твердими, немов алмазні самородки.