Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Тимур ковтнув слину. Це не те, що він хотів почути. Він очікував на те, що Ріно бовкне щось на кшталт «не дрейф, фелла, це просто покинуте селище», можливо, підбадьорливо стукне кулаком у плече, але точно не зізнається в тому, що боїться.

— У мене паскудне передчуття, — кидаючи навсібіч понурі, сторожкі погляди, проказав Ріно. — Як в Інституті неврології.

— Ти мав передчуття в Інституті? — підняла брову Лаура.

Ґевал промовчав.

Джеймі Макака, який потрапив під варту до того, як у столичних газетах написали про загадкову трагедію в Сан-Педро, а, відповідно, нічого не знав про загибель чотирьох сотень селян, ошелешено крутив головою.

— Porque?.. — мимрив він. — Porque? Чому нікого немає?

Ніхто на нього не звертав уваги.

— Нам треба знайти, де переночувати, — зауважила Лаура. — У нас із собою ні ковдр, ні спальників. А вночі тут буде холодно.

— Гаразд, — Ріно зупинився й упер крихітний дирчик у стегно. Йому було незручно штовхати мопед — доводилося постійно горбитись. — Але спочатку я хотів би поглянути на насосну станцію. А потім виберемо будинок, де заночуємо.

— Тут є насосна станція? — запитав Тимур.

— Он там, — ґевал показав рукою на північ. — Свердловина та велетенський насосний агрегат із двигуном і редуктором, якими забезпечували водою Сан-Педро. Наскільки я знаю, це одне з двох наявних у цій частині Атаками джерел води. 2009-го ми із Джеро викрутили шнек насоса та сховали в одній із будівель, бо думали, що боти його не знайдуть, а якщо й знайдуть, то не зможуть поставити на місце та запустити насос. Хотіли лишити їх без води.

— Води у нас достатньо, — озвалася Лаура.

— Я знаю, — Ріно недоговорював. Він розумів, що води у них удосталь. Насправді чоловік прагнув переконатися, що помпа не працює. Це пустеля, а в пустелі правила прості: немає води — немає проблем. Є вода — отже, хтось може її пити. — Якщо не маєте бажання йти зі мною, почекайте тут, придивіться будинок на ніч, ну, щоб із ліжками. Знайдіть ковдри, — преподобний намагався промовляти безтурботно, що насправді здавалося ще більш підозрілим, ніж якби він тремтів від страху. — А я швидко повернуся.

— Ні, ми з тобою, — синхронно вигукнули Тимур і Лаура.

Ріно витягнув ключ запалення з мопеда.

— Тоді лишаємо ці зламки та ходімо.

Здіймаючи кросівками невеликі хмарки куряви, вони подалися до північного краю Сан-Педро: Ріно, за ним Тимур і Лаура, а насамкінець, не припиняючи блимати навсібіч перелякано витріщеними очима, Джеймі Макака. У ту ж мить із темряви, що клубочилася за притуманеною від піску та пилу шибою в будинку з верандою, якраз навпроти того місця, де зосталися стояти «Honda Hobbit» і «Vespa LX 150», виплила пара каламутних очей. Очі наблизилися до скла, огледіли скутери, а потім змістилися на трьох чоловіків і жінку, що віддалялися, прямуючи вулицею до центру Сан-Педро. Будинок знаходився на східному боці алеї. Косі призахідні промені щедро омивали його західну стіну, робили її рельєфною; кілька з них крізь замащену шибу протиснулись досередини кімнати та ненадовго розігнали пітьму. Якби в той момент Джеймі озирнувся, то спромігся б помітити викочені очі й обпалений сонцем ніс за склом. На жаль, карлик крокував не озираючись. Очі стежили за четвіркою людей, що насмілилися потурбувати мертвотний затишок Сан-Педро, доки останній із них, найменший, не зник за вигином покрученої вулиці, після чого віддалилися від скла та розчинились у пітьмі.

LXIII

Четвер, 22 січня, 19:19 (UTC –5)

Траса № 25, 15 кілометрів на північ від Мачали