Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Тимур уловив, що Ріно щось промовив, але не розчув ані слова, оскільки за спиною благально залементував Макака:

— Ей, а я? — Джеймі сапав і задихався, надсилу переставляючи короткі ніжки. — Мене забули!

Коротун відстав метрів на двадцять. Українець озирнувся, вирішивши, що, мабуть, треба почекати на Макаку, а тоді зненацька перечепився на рівному місці; падаючи, встиг лайнутися українською та простягся на повний зріст на землі.

— Бляха… — роздерті долоні запекли, на зубах захрустів пісок. Лівий бік, який уже ніби більше не болів, знову обпалило гарячими різками.

— Тимуре? — гукнула Лаура.

Чоловік почав підводитись і раптом завмер, прикипівши поглядом до землі. Він стояв навкарачки, не зауваживши, як повз нього, тихо охкаючи, прошкандибав Джеймі Макака, та витріщався на розсип камінців поміж долонями. Камінці були не з пустелі. Принаймні точно не з цієї частини пустелі. Невеликі, злегка приплюснуті, овальної чи округлої форми, вони разюче відрізнялися від шкарубких сланцевих уламків невиразного сіро-жовтого кольору та крихких вапнякових брил, типових для Атаками. Камінці нагадували річкову гальку; напевно, вони сформувалися за древніх часів, коли останній, спресований зі снігу та льоду, глетчер відступав на гірські вершини і, неначе кров’ю, спливав талою водою, яка на схилах Анд збиралася в потоки та мчав рівниною, котру через сотні тисяч років назвуть Атакамою, на захід — до великого океану. Але не тут. Деінде. А потім хтось зібрав і приніс їх сюди.

Проте здивувала Тимура не форма каменів, а візерунок, яким їх було викладено. Українець несподівано усвідомив, що від селища до колодязя тягнеться стежка, чи то пак подоба стежини, звивисті контури якої вибудувані з гальки. Краї стежки виглядали нерівними, покремсаними, їх навіть краями назвати було важко: вони нагадували карту «погризеного» фіордами північного узбережжя Норвегії. Вражала кількість камінців — тисячі, десятки тисяч, — найбільший із них ледве переважав за розмірами ніготь на великому пальці Тимура, і, попри це, чоловік не сумнівався, що візерунки викладала мисляча істота. Або істоти. Між обдертими долонями він бачив три цілковито однакові фрагменти, схожі чи то на жмутки водоростей, чи то на з’єднані хвостами гусениці, кожен із яких здавався меншим за попередній. Не підводячись, Тимур повернувся до протилежного краю стежини та розгледів ще два такі самі, однаковісінькі силуети. Він придивися до контурів із гальки та збагнув, що їх сформовано шляхом багатократного повторення одних і тих самих «вирізів» на різних масштабах.

«Господи, що це? Скільки часу потрібно, щоб викласти все це?..»

— Ти чого розлігся? — голос преподобного, хоч і звучав звіддаля, батогом хльоснув над вухами. — Вставай! Підводься мерщій! Нам треба повертатися.

Тимур скочив на ноги. Джеймі Макака давно обігнав Лауру Дюпре та якимось дивом наздоганяв Ріно Ґроббелаара. Француженка не побігла далі, стояла, чекала та прошивала поглядом Тимура. Сутінки розмивали її очі, а тому ввижалося, що за скельцями окулярів глибочіє пустота.

— Усе гаразд? — стурбовано запитала вона.

Тимур зиркнув собі під ноги. Із висоти людського зросту, якщо не розрізняти дрібні, регулярно повторювані деталі, розсип камінців виглядав цілком природно. Така ж сіра, як і сланці та підсмажені на сонці вапнякові бескиди, галька не виділялася на тлі пустельного ґрунту. Але варто було лише трохи нахилитися — і фрактальний контур проступав у всій красі.

— Нам треба повертатися, — він повторив слова Ґроббелаара, схопив Лауру за руку та помчав за ґевалом.

Скидалося на те, що вони не самі в Сан-Педро.

LXV

Четвер, 22 січня, 20:55 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Мопеди стояли на місці. Цілі та неушкоджені, без жодних підозрілих слідів на піску довкола них. Ріно, Лаура та Тимур відсапувалися. Макака, розкинувши короткі руки, лежав горілиць на землі неподалік і тихенько постогнував.

— Ми нікуди не поїдемо вночі, — понуро зиркаючи спідлоба, сказав преподобний.

— Сліди зовсім свіжі, — Тимур відчайдушно намагався заперечити, хоча сам розумів, що його аргументи беззмістовні. Мандрувати на мопедах пустелею, та ще й посеред ночі, — це самогубство. А отже, доведеться залишатися в Сан-Педро.