Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Чекай, — чоловік притримав Лауру за руку, — пігмей іде за нами.

Лаура та Ріно спинилися. Джеймі став перед ними та випростався, наче школяр перед директором. Схоже, він здогадався, що зараз вирішуватиметься його доля. Він не мав куди йти і небезпідставно припускав, що друга зустріч із ґевалом та його супутниками аж ніяк не є випадковістю, водночас Джеймі не мав уявлення, як це все пояснити. І як переконати, що він хоче залишитися з ними.

— Може, він боїться, що його переслідуватимуть, — припустила Лаура.

— А може, не варто було в це встрявати? — пробурчав Тимур. — Преподобний, звісно, молодець, гарно віддухопелив їх в ім’я Господа, але хто дасть гарантію, що ті двоє вилупків через півгодини не приведуть сюди ватагу з півсотні осіб?

— Якщо пощастить, за півгодини ми їхатимемо геть з Антофагасти.

Ріно довго роздивлявся Джеймі, відчуваючи, як ниє праве плече, м’язи якого впродовж минулих чотирьох років відвикли завдавати удари. Зрештою здоровань мовив:

— Якщо малий захоче — нехай іде з нами.

Запала кількасекундна мовчанка. Усі розглядали карлика.

— І в Атакаму також? — скептично підняв брову Тимур.

— І в Атакаму також, — поважно пробасив преподобний.

Українець роззявив рота, щоб запитати навіщо, проте Ріно випередив його, жестом пояснивши, що не бажає чути заперечень. Макака за інтонацією збагнув суть того, що сказав здоровань. Ступивши крок уперед, карлик урочисто простягнув південноафриканцю руку:

— No nos hemos presentado[78], — й урочисто додав: — Jamie.

Преподобний ледь помітно кивнув й акуратно, самими лише пальцями потиснув правицю.

— Ріно, — долонька Макаки повністю зникла в долоні велетня.

Із незмінно серйозним виразом на обличчі Джеймі вивільнив руку та повернувся до француженки.

— Лаура, — посміхнулась та і потиснула руку з короткими та пухкими пальцями.

Останнім, скептично звівши обидві брови, потиснув руку українець:

— Тимур.

До холу ввійшла чилійка в зелено-жовтій уніформі компанії «Europcar».

— Te puedo ayudar de alguna manera?[79]