Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Мексиканець Леонардо Каберра не працював безпосередньо із Джеймі Макакою. Вони добре знали один одного, але вкрай рідко перетиналися «по роботі». Відтак Каберра уникнув хвилі облав, яка прокотилася регіоном восени 2009-го, через що Джеймі сподівався, що мексиканець не тримає на нього зла. Як видно, помилявся.

Макака зітхнув і задер голову, радше із свинцевим сумом, ніж із докором утупившись у блакитне небо. Господь знову влупив йому по яйцях. Як завжди. «За що Ти караєш мене? — безмовно запитав карлик. — Скільки я буду спокутувати скоєне? Я ж не прошу нічого! Я хочу лише спокою. У думках і в душі, — він поворушив ніздрями та гірко підібгав губи, збагнувши наївність своїх учорашніх радощів і втіхи. — Господи, навіщо було мучити мене думками про волю, коли я сидів у в’язниці? Тільки для того, щоб я почав думати про в’язницю, коли опинився на волі? Це несправедливо, Господи!»

Чоловічок опустив підборіддя та роззирнувся. Люди виходили з автостанції, оминали його, не кидаючи навіть погляду, та швидко віддалялися. Широкою вулицею, над прогрітим асфальтом якої вже спливало тремке марево, проїхало кілька пікапів і один седан. «Гаразд, — смиренно подумав Макака. — Господу звідтіля видніше, що таке справедливість і несправедливість. Але… що мені робити зараз?» Макака покрутив головою. Упродовж шести років Антофагаста відчутно змінилася. Раніше Джеймі двічі бував на півночі міста — 2005-го та 2008-го, але зараз не впізнавав нічого.

— Дай мені знак, Боже, — пошепки попросив він. — Я все стерплю, як терпів у «Сан-Мігелі» та «Пунта Пеуко», я пройду через усе, що Ти накажеш, щоб очиститися, але дай мені знак, куди тепер йти та що вчинити.

Пігмей стояв обличчям до гір на сході, і сонце нещадно смалило голову, шерехатим язиком облизуючи шкіру на лобі, щоках і лисуватому тім’ї. Від жару трохи запаморочилася голова. Джеймі несамохіть перейшов на інший бік вулиці — у затінок під паркани та будівлі, востаннє озирнувся на футуристично понуру коробку термінала імені кардинала Карлоса Ов’єдо та рушив на північ. Він кривився і тужився, намагаючись пукнути та спустити гази, через що з боку нагадував не дуже буйного шизофреника, якому ввижається, наче він у зоопарку, корчить гримаси біля кліток із мавпами, і водночас пригадував, хто із жителів Токопійї чи Антофагасти не бажає його смерті. В Антофагасті кандидатів виявилося лише двоє: повія Саломе Боске, до послуг якої зрідка вдавався Джеймі, й Ікер Кардозо, підстаркуватий чилієць, що тримав майстерню з ремонту вживаних автомобілів і в якого Макака колись купив мопед. Коротун справедливо розсудив, що Саломе Боске навряд чи буде рада бачити його з міцнющим, як бетон, запором і практично порожніми кишенями. Майстерня ж старого Ікера, хоч і знаходилася на півночі міста, проте Джеймі не сумнівався, що відшукає її. От тільки не уявляв, що скаже сеньйору Кардозо, якщо той іще живий. «Привіт, Ікере, пам’ятаєте мене? Ви не проти, якщо я поживу у вас трохи? Десь так до самої смерті…»

Поринувши в задуму, Джеймі Макака не помітив, як за його спиною, ледь порипуючи шинами, сповільнювався полинялий від порохняви та бруду чорний автомобіль із зигзагоподібною тріщиною, що по діагоналі перетинала лобове скло. Краєм ока зауваживши широченний капот, Джеймі почав поворот голови, але так і не завершив його. Погляд прикипів до чоловіка, який витріщався на нього з протилежного боку дороги. Макака раптом збагнув, що цього дебелого урвиголову з фіолетовим синцем під лівим оком десь уже бачив.

LVI

Преподобний Ґроббелаар розмашистими кроками прямував до офісу «Europcar», намагаючись притлумити надокучливий, неначе муха, внутрішній голос, який не просто казав, а горлав як недорізаний про те, що йому слід зупинитися і зупинити інших, доки не пізно. Чому саме зупинитися, Ріно не розумів, а тому продовжував рішуче марширувати на південь. Лаура та Тимур ледве встигали за велетнем.

Крокуючи, Ріно зиркав навсібіч. Окидав поглядом вивіски — їх було зовсім мало, — розглядав номери автомобілів, що проїжджали вулицею, оглядав дроти, які хаотичним плетивом висіли над авеню. За сотню кроків від автобусного термінала ґевал несподівано спинився. Загальмував так різко, що Тимур уткнувся носом у його спину, а Лаура за інерцією пройшла кілька кроків і тільки потім розвернулася.

— Ти чого? — відступивши на крок, мотнув головою Тимур.

Ріно не відповів. Примружившись і випнувши щелепу, він дивився на протилежний бік дороги. Тимур простежив за його поглядом і побачив незграбного карлика, який крокував тротуаром, ледь згорбившись, заклавши короткі руки за спиною та ворушачи губами так, наче розмовляв сам із собою.

— Що там? — витягнула шию Лаура.

Тимур, як і Ріно, одразу впізнав чилійського коротуна.

«Не може бути!» — руки Тимура вкрилися гусячою шкірою.

У ту мить Джеймі став, повернув голову та витріщився на преподобного. Секунду, не більше, його опуклі очі насторожено виблискували, а потім у них засяяло впізнання. Макака згадав. Він кинув швидкий погляд на Тимура та Лауру і пригадав і їх також. Наступні кілька секунд здоровань і карлик, підозріло прискалюючись і синхронно посхилявши голови до пліч, роздивлялися один одного, витягуючи із закапелків пам’яті подробиці першої зустрічі. Тимур раптом подумав, що цей момент потребує тільки музики, як в американському вестерні.

— Це не… — ґевал тицьнув товстим пальцем у Джеймі. — Це не той?

Ще тоді, під час першої випадкової зустрічі, Ріно та Джеймі відчули непояснювану спорідненість, здогадалися, що, попри разючі зовнішні відмінності, їхні глибинні сутності мало чим відрізняються. От і зараз ґевал і карлик проштрикували один одного поглядами та, не промовивши й слова, лише за виразом облич і невловним дрижанням зіниць розуміли, що знаходяться на одній хвилі, перебувають на лише їм доступному еволюційному рівні, — двоє немолодих розбишак, які вирішили покаятися, наготувалися сповна розрахуватися за давні гріхи та шаленства, але не сподівалися, що шлях до Бога виявиться настільки ковзким і тривалим.

— Той, — підтвердив Тимур.

Один раз побачивши, Джеймі було неможливо забути: величезний приплесканий ніс із носовими пазухами, що нагадували отвори дул великокаліберної двостволки, вибалушені безбарвні очі, короткі підсмикані руки з непропорційно накачаними передпліччями, покаті плечі та, звісно, живіт — єдине, що змінилося за майже шість років, — який тепер скидався не на футбольний м’яч, а на запхану під футболку гігантську подушку. Усе було як колись. Ну, майже як колись, тоді, під час першої зустрічі. За п’ять із лишком років у в’язниці коротун не полисів. Точніше, не став іще більш лисим. Із тім’ячка стирчали ті ж самі пучки ріденьких, але старанно зачесаних назад волосин, хіба що серед них з’явилися цілковито сиві.

— Я назвав його чикою, — задумливо прогудів Ріно.