26-те шосе, злегка петляючи, тягнеться на захід і приблизно за десять кілометрів уливається в Панамериканську магістраль, котра веде на північний схід, просто до Калами. На автомобілі відстань, що розділяє Антофагасту та Каламу, можна подолати за дві години та сорок хвилин. Не маючи шоломів, позамотувавши голови футболками та сорочками, щоб хоч якось уберегтися від палючого сонця, дратуючись від того, що важкі лопати постійно норовили висковзнути з рук, Тимур і Ріно не ризикнули розганятися до швидкості більше ніж 60 км/год, а відтак дісталися південної околиці Калами лише о 16:10.
У Каламу не заїжджали. На кільці перед в’їздом до міста Джеймі показав на поворот праворуч. Скутери промчали естакадою та вискочили на авеню Сіркунбаласьйон, що огинала Каламу з південного сходу. За порадою коротуна вони зупинилися біля ресторану «Las Parinas», щоб розім’яти ноги, перекусити та заправити скутери, і через годину рушили далі. На сході Калами авеню Сіркунбаласьйон перетинається з добре знайомою всім, крім, напевно, Лаури, дорогою № 23, яка завертає на південний схід і тягнеться до Сан-Педро.
О пів на шосту крайні будівлі Калами розчинилися в тріпотливому мареві на заході. Сонце без поспіху схилялося до горизонту та більше не пекло.
Джеймі, зручно влаштувавшись між руками Ріно, смиренно спостерігав за поки що одноманітними, але такими рідними пустельними ландшафтами. Ріно Ґроббелаар супився, згадував іскристу ейфорію, яка, наче бульбашки, заповнила тіло, коли він поколошматив двох нахаб, що лізли до Джеймі, а ще розмірковував про Бога, про віру та про лицемірство. Лаура ховала обличчя від вітру за шиєю Тимура та гнівалася на себе, не до кінця розуміючи, навіщо пертися в Атакаму. І тільки Тимур Коршак, єдиний серед усіх, думав про те, чому ніхто не здогадався перед виїздом із Калами зазирнути в перше-ліпше інтернет-кафе, щоб дізнатися, що сталося із Сан-Педро після 2009-го…
До селища, яке п’ять із половиною років тому було одним з епіцентрів атакамської кризи, залишалося менше ніж сто кілометрів.
Привиди Сан−Педро
LXII
Четвер, 22 січня, 19:53 (UTC –4)
Сан-Педро-де-Атакама, Чилі
Краєчок величезного та сліпучого, неначе розплавлена сталь, сонячного диска безшумно зачепив горизонт. У щедрому на кольори передзахідному світлі краєвиди обабіч 23-го шосе нагадували ретельно оброблену у Photoshop’і фотографію: нереально чіткі та контрастні тіні, нереальний пісок, який із буденно-сірого перетворився на розсипи золота, що сяяли всіма можливими відтінками в діапазоні від блискучо-білого до насиченого золотого, та нереально синє небо над усім цим. Небо без жодного натяку на хмари.
Ріно та Тимур, не змовляючись, збавили швидкість. Їхні видовжені тіні, схожі на силуети прибульців зі знятого в 60-х фільму про НЛО, стелилися перед ними. Вдалині, у призахідному мареві, забовваніли обриси Сан-Педро: кілька крайніх, добре освітлених вечоровим сонцем халабуд, такого ж невиразного сіро-жовтого кольору, як і пустеля.
Тимур на ходу повернув голову до Ріно. Здоровань боковим зором помітив рух, але не відреагував. За мить Тимур зиркнув знову, затримав погляд довше та відвів його тільки для того, щоб вирівняти мопед.
— Що? — дивлячись на дорогу, гаркнув Ріно.
Українець вирулив на узбіччя і, не вимикаючи двигун, зупинив «Хонду». Преподобний із карликом загальмували навпроти нього.
— Що таке? — повторив запитання ґевал, здогадуючись, що почує у відповідь.
— Ми не бачили машин від самої Калами, — мружачись, сказав Тимур. Власне, від піску та вітру мружилися вони всі — Ріно, Лаура, Джеймі. Почервонілі очі пекли, наче в них сипнули перцю. Щастя ще, що впродовж минулих трьох годин вони їхали спинами до сонця. — Жодної.
Ріно повільно, ніби знехотя, знизав плечима.
— Тут і раніше машин було негусто.
— Їх було мало, о’кей, от тільки ми сьогодні не зустріли жодної.
Південноафриканець, роздувши ніздрі, втягнув носом повітря, після чого сплюнув на асфальт. Кілометрів за двадцять після виїзду з Калами дорогу час від часу перетинали замети з піску. Ближче до Сан-Педро піщані «щупальці» місцями повністю ховали під собою шосе. В асфальті зяяли розколини, словом, відчувалося, що дорогою № 23 давно не користувалися. Несподівано Ріно страшенно закортіло запалити.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ґуаякільський парадокс» автора Кідрук М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс“ на сторінці 127. Приємного читання.