Розділ без назви (9)

— Кавалерист я. Улан.

— Кавалєрісти сєйчас не нужни, — капітан змахнув рукою. — Нужна пєхота. Марш в строй, а то буду считать дєзєртіром.

Яків поспішно кинувся до тих, що стали направо. Тоді спинився.

— Чєго стал? — гаркнув уже інший офіцер, з двома зірочками.

— Так мені куди?

— Направо, — сказав капітан.

Через два дні Яків одягнув уже військову форму. Далі пройшов прискорений курс «молодого бійця».

Через два тижні їх повезли на південь — під Будапешт, казали.

Та не довезли, в Моравії застрягли.

19

Морава — річка у Моравії. Так і казали в їхньому полку. Не вельми велика й широка річка розділяла дві позиції. На тім березі — німці, а може, й мадяри, на цім — руські, совєти. Окопалися на схилі гірки. Позиція взводу, в якому рядовий Яків Мех тепер воює, нібито й вигідна. Прикривають окопи кілька ялинок, а найголовніше — два валуни, до них і стежка тулиться, що веде вниз, до води. Вони називають ту стежину поміж каміняччям, мимо двох обчухраних кулями ялинок і сосонки, мимо кущів на крутосхилі, що переходить у маленьке прибережне плато (пляцок, каже Яків), стежкою смерті. Бо на самій стежці лежать кілька їхніх мертвих товаришів, а ще більше — семеро чи восьмеро — на самісінькому березі. Бідака Мухаметзянов устиг котелком зачерпнути води, та так той котелок у воді й зостався. Видно, як хилитається на воді. Видать, міцно тримав узбек котелка, так міцно, що мертві пальці не відпускають. Та що з того... їм від того ще прикріше й сутужніше. Нестерпно хочеться пити, вже другу добу. Всередині пече, в голові геть паморочиться. Та й тушонку можна було б на вогнику розігріти, вкинувши у той же котелок, щось на суп схоже зварганити.

Та вода, хоч і недалечко, якась сотня метрів, а недоступна. Звабливо зблискує водна гладінь, особливо коли з-за хмари сонце виглядає. Ніби грає на сонці.

Чекали ночі, та німці й ніч вартували. Ліптіков, солдатик молоденький, пішов і не вернувся. Грицьку Костюку, з-під Рівного, більше повезло. Приніс трохи водиці, хоч і з руки лівої кров цибеніла. Та на три десятки людей — що то є! По ковтку не стачило.

Тепер зновика сидять. Бережуть патрони.

— Забули про нас чи що? — чує Яків голос.

— Отставіть разговорчікі! — то взводний лейтенант Карпушин. І ротний старлей Топар тут невідомо чого опинився, нібито реконгносцировку робити (тьху, яке слово), а назад не вибереться.

— Людоньки, що завгодно оддав би за ковток води...

— А жінку? Свою жінку...

— Та йди ти!

— Оддав би небось... По очах бачу.