Розділ без назви (9)

Над табором чипіла ніч. Чорна, похмура. Тяжко дихали сотні людей у задушливому, хоч і холодному просторі-бараку. Тулив рукою медальйон до грудей Яків, хотілося зігріти жінку-дівчинку, що теперка жила з ним в цему бараку.

18

У січні на сході гуркотіло так, що земля під ногами дрижала. Хотілося підігнати тих, що наступали. Хай і червоних. Бо німці зовсім озвіріли. Вкинули в піч-топку ще одного чоловіка, здорового (якщо в них були тутечки здорові), тильки за те, що якось не так на охоронця поглянув.

І ось німці, котрі на ранок мали вивозити їх далі, у глиб Німеччини (казали, аж за Берлін), утікають уночі. А на ранок бачать інших солдатів. Дивується Яків — ніби й не ті совєти, з погонами, майже як у поляків. Спершу командують — виходьте, визволителі прийшли, та як усі кинулися до воріт, постріл вгору й новий наказ — не покидати табір до «особого распоряженія». Те «распоряженіє» прийшло аж по обіді. А до того ніхто й їсти не давав. Тико що не ходили вже наглядачі й охоронці.

По обіді їм веліли на плаці перед бараком зібратися. Як стояли за звичкою строєм, з’явився чоловік з чотирма зірочками на погонах. Його представили — капітан Кондаков.

Сказав капітан:

— Ми освободілі вас от фашистской нєчєсті, і после провєркі всє будут отправлєни домой, на родіну. Но тє, кто уже воєвал, і воєннообязанниє граждане Советского Союза должни єщо послужить своей родінє. Поетому всє, кто служил в Красной армії, вийті із строя і стать направо. Кто нє служил, но імєєт возраст от восемнадцаті і до сорока п’яті лєт — вийті і встать налево.

Вийшли сотні дві чоловіків. Яків міркував: що робити? У Червоній армії він не служив, але служив у польській, за віком підходить. Куди ж йому ставати? Сказати начальнику?

Али доки міркував, той сам направився до нього. Глянув насуплено і пронизливо.

— Вам сколько лєт, гражданін?

— Та на масницю, як доживу, тридцять шість буде, — сказав капітан.

— Хохол? Откуда родом? — Капітан подивися ще гостріше.

— Поліщук я, пане капітан.

— Панов у нас нєт, — сказав капітан. — Єсть товаріщі. Єслі тебе трідцать шесть будет, почему нє виходіл? Уклонітся хотел?

— Так я ж не служив у Красній армії, пане, звиняйте, товаришу капітан, — сказав Яків.

— Но возраст прізивной.

— Так я й думав, куди ставати. Бо я ж служив, тико не в Красній армії, а у Войску Польському, і німців уже бив.

— Вот как? Запомнітє, что нємцев біла, бьйот і будєт біть только доблєстная Красная армія под руководством геніального полководца товаріща Сталіна, — суворо сказав капітан, але його очі наче подобрішали. — Когда же успєл повоєвать с фашистом?

— Так у тридцять дев’ятому, пане-товаришу капітан.

— Да? — капітан щось наче згадував. — І кєм? Кєм воєвал, спрашиваю.