Розділ без назви (11)

Наближаються і стихають,

Зновика наближаються і стихають.

І так — десь до десяти разів.

Яків затуляє долонями вуха.

І знову кабінет слідчого, де вже сидить Параска.

— Ваша дочка свідчить, що то був таки Тимофій Глущук, — м’яко, дуже м’яко сказав слідчий. — Вона вам просто не хотіла казати... Так, Парасковіє Яківно?

— Так, — видихнула Параска.

— Ну, от, — каже слідчий. — Потреба у вашому виступі відпадає... А виступить Парасковія Яківна, як безпосередній свідок злочину. Виступите, Парасковіє Яківно?

— Я вис... вис... вис... туп... вис...

Обличчя Параски кривиться, сіпаються губи, закочуються очі. Її починає бити пропасниця.

— Що з нею? — по-справжньому лякається слідчий.

— У неї чорна хвороба, — відповідає Яків.

— Чорна хвороба? Яка ще чорна хвороба? — слідчий вибігає з-за столу. — Перестаньте симулювати, громадянко Мех... Перестаньте!

Яків уже біля доньки, зовсім поруч. Параска рветься з його рук, падає на підлогу. Трясеться й ніби б’є поклони. Трясеться і б’є. Раз за разом.

— Епілепсія? — нарешті здогадується слідчий. — Чого ж ви зразу не сказали? — І до телефону. — Лікаря до мене. Негайно!

...Яків чує і не чує. Він далеко. Так далеко, звідки й вертання нема.

Оголошується перерва, — долинають слова.

Люди вовтузяться, починають виходити. З відчинених дверей у задушливий зальчик вривається свіже осіннє повітря. Яків лишається на місці. Не годен з нього піднятися. А ще здається — як вийде, у нього питатимуть. Про той виклик, про кабінет, слідчого, Параску. Про все питатимуть. Може, й про Трохима, хоч про те все нихто не знає.

Так і лишається сидіти. Закам’янілий. Зрештою починає гойдатися, мов сам себе заколихує.

А потім знову мука сидіння. Серед людей, під монотонний голос судді. Ци хто він там...