Розділ без назви (11)

Ще раз обнялися і поцілувалися. Як і колись, щока пана полковника, хоч і у відставці, пахла дорогими парфумами. Ци одеколоном, хто його там розбере. А в Якова радість од зустрічі (таки була радість) з гіркотою перемішалася. Щось тяжке осіло в грудях. Ні, швидше остюк туди заліз. Дряпає і проситься назовні. Мов зерно на нім лишилося. Яків дивиться, як нежданий гість сідає у машину... Тисне у грудях, дряпає щось горло.

Машина від’їжджає.

13

Цепом — не цепом, а після тих самовільних походеньок Яків і сам боявся з двору кудись рушати. Та й на саме подвір’я з натугою вибирався. Хіба за поріг, двома руками на костур спираючись та дорогою притуляючись до стіни.

Зима випала хоч і сніжна, та не холодна. То ледь холодало — може, пару градусів, — то зранку морозець, легкий, із тонкою шкуринкою — кірочкою льоду на баюрі за хатою та у ночвах на дворі. До полудня кірочка перетворювалася на тонюсінькі острівці.

Олька зновика мусила їхати до Луцька і привозити получену в банку за його дорученням частину польської пенції, яка називалася грошовою допомогою колишнім воякам Війська Польського, що проливали кров за Жеч Посполиту. Кожен раз отримуючи ті цималі, як для нього, гроші — тож п’ятсот з чимось євро щороку — Яків подумки дякував Йосипові Ващуку, чоловікові з Луцька, родом з Городна, села за Любомнем, який взявся тих пенцій добиватися — не для себе, для нех — і сам усі потрібні документи оформляв. Гроші, звісно, Ольці та його внукам ішли, зразу віддавав, а зараз щось і Вікторії вділить, нехай.

Потягнувся до неї, ніби то й справдешня його дочка.

— А ви нічогенькі, діду Якове, — сказала Ніна, котра принесла пенцію государську, вкраїнську.

— Ци ти гинчого хотіла? Та ж мусиш на столєтіє поздоровлєніє принести, — Яків посміхнувся з хитринкою. — То гляди, й чарку заробиш.

— То ж у вас десь день народження в кінці зими? — спитала Ніна.

— Ага. Двайціть п’єтого лютого.

За Ніною несподівано навідалася Ганька. Гандзя, дочка його і Трохимової Гандзі. Десь на рік чи два за Ольку старша. Привіталася, стала, як укопана, коло самого порога.

— Казала Олька, що ви-те хтіли мене бачити?

Хтів бачити? Яків наморщив лоба, поплямкав губами. Щось таке він, як хорував, казав доньці. Авжеж, коли вона згадала, що Ганька хазяйство доглядає, доки вона коло батька возиться.

«Хай би прийшла, є одна розмова», — так, здається, сказав.

А що мав мовити тепер?

Пекло, давно хотів знати — ци щось розказала Гандзя своїм дітям. Про нього, убивцю їхнього батька.

Нащо то йому? Спокійніше на душі буде?

Тепер, по тому, як Ганька дивилася, зрозумів — не сказала.

Та й раніше мав би знати.