Розділ без назви (11)

— Ой, тату, вам би все шуточки, — Ольга сказала і до сестри: — Отако я циле життє мучуся, а за вредность молока нихто не дає і до пенциї не доплачує.

8

Хай там слово дав, а мусив Яків піти сам на могилки. Як завше. Як рік, і два, й десять тому. Мусив. І постояти сам. К’яти к’ятами, їх то й Олька з Гандрієм чи й Вікою привезуть. А він душу свою принести мусить, доки ще вона є, доки, як-не-як, а не вилетіла, хай, може, й на вітрі хилитається, на їдний ниточці тримається. Бо без тих одвідин і душа одірватися може. Тильки би витримати, вгамувати серце.

Мобілку таки взяв, положив у кишеню свого старого кожуха, що колись з заробітків у Сибірі привіз. Валєнки взув, бо ж із позавчорашнього дня нарешті підморозило, а вчора й сніг випав.

Йшов, спираючись на костура. Вдихав морозне повітря. Ще, може, ноги переставляти, хоч і з трудом, то й добре. Дійде.

Він ішов, а разом з ним волочився спомин. Той, із грудня сорок сьомого.

***

Він вернувся того вечора додом пізно, вже за північ. На під’їзді до хати не здивувався, що світло у вікну блимає. Бо лампу гасову запалювали вночі доволі часто, коли будив своїм плачем маленький Артемко. Зося та взагалі — ледь запхинькає довгожданий синок, на ноги зривалася.

Того дня возив маму на Гуменці, до її сестри, тітки Рипини. Тітка тєжко хорувала, казала, що при смерті, хоче побачити сестру, а ще й найменшу свою гонученьку, котру тико раз на хрестинах і бачила.

Олька застрибала, заплескала в долоньки, довідавшись про мандрівку — на санях, крізь засніжений ліс, де й вовка чи лисичку мона побачити. Зося-менша й Уляся тож хотіли їхати, али їм тре’ було йти до школи. Тут Яків навіть посперечався із Зосею-старшою: він погоджувався взяти обох чи хоча б одну з доньок, кроме Ольки, ту ж Улясю, як меншеньку, із Олюкою (то вже Зоська так називала) — було б веселіш. Али Зоська-мама заартачилася: й так перед тимо тиждень викашлюкали, до школи не йшли, а ти ще хоч заново простудити. Мав Яків підозру — діло не тико в тому, що слабіли обоє дівок невдовзі перед тим. Зоська його, відколи дівчатка пішли до школи й обоє вчилися чики-чики, на «відмінно», загорілася бажанням зробити в майбутньому з них неабияких людей. Будете в мене знамениті, казала. Не те, що я ци ваш татко. Сама доскіпливо саморобні зошити перевіряла. Зося, казала, буде вчителькою, а Уляся інженеркою, а як захоче — пані дохтуркою.

— По сердечних, проше пані, хворостях, — казала Зося-мама, підморгувала й реготала, як вона вміла: заливисто й трохи з прокуреною хрипинкою. Як вона мріяла про майбутнє своїх дівчаток!

Яків так і не відучив неї смалити цигарки, після смерті старого Платона сама садила, вирощувала, сушила і кришила бакун. Раз Яків спробував уже накришену махорку викинути у відро, так таку бучу зчинила, як та грозавиця прошуміла, ще й дулася після того та в ліжку до себе не підпускала.

— Ти б своє махорище й на чоловіка проміняла б, — сердився Яків.

Ходила до школи й Парасочка-переросток, що встигла за «перших совєтів» два класи пройти, а типерка мусила наздоганяти. Правда, їй було не до науки, більше на гульки тягло — шістнадцятий рум’янив щічки та косу заплітав, і не могла діждатися, коли ж ту семирічку закінчить.

...Верталися із поїздки до тітки задоволені. Олька із бабцьою, хрещеною мамкою, набалакалися, і з котярою пухнастим, що під вечір уже втікав од своєї мучительки, награлася. Матір лишили — договорилися, що за тидень, десь так на Спиридона Сонцеворота, й забере назад Яків. Олька повагалася — їхати чи зоставатися з бабцьою, та таки вибрала — їхати. Бо ж дорога цікавою обіцялася — вечором, крізь ліс, де вовки очима світять, як їй та ж бабуся Параска розказувала. А ще Уляська, коли не збрехала, обіцяла зі школи принести справжнє золоте перо.

Авжеж, золоте, всміхнувся Яків, али збивати доньку не став. І йому буде веселіше їхати, жебоніння доньчине слухати. Трохи випив самограю, що тигіерка по селах почали гнати, ледь-ледь шуміло в голові. Ластів’я його, закутане так, що тильки й носика з-під вовняної хустки й видно було та двоє бистрих оченят, і справді то щось лепетіло про гостини, бабцю, кота та козу, з якою тоже познакомилася, то хапало його за рукав — тату, то не вовчисько он там?

— Мовчи, бо вітру набереш, зновика кашлюкатимеш, — сказав було Яків. — Ато дерево стоїть, сосна розкарячкувата.

Вогника вовчого, правда, так і не побачили. Свистів вітер у вухах, біг весело Гнідко. часом нетерпеливо пофоркуючи — певно, як і їм, хотілося скорше до доми повернутися. Наче теплом повіяло, коли хати загорєнські на шляху забовваніли. Село спало, закидане снігом, роботою, хай і не такою, як навесні чи вліті, зморене. Десь далеко чулися голоси — вечорничники чи що, зблимнув і погас вогник, а перший вогонь був у вікні їхньої хати.

9

— Ну, біжи, — сказав Яків, зсадивши Ольку з саней на землю. — Я Гнідка розпряжу та до хліва поставлю.