Розділ без назви (11)

Хоч у серці таки кололо. І замітав сніг могилки, те Яків добре бачив. Зувсім замітає. Біло-набіло. Не буде тепер сюди йому шляху. Окрім останнього. Али того він уже не побачить. Хіба його душа.

Вікторія і Андрій дивилися на ряд могил. Людей, котрі стали їм рідними.

Котрі рідними їм не були.

Посилювалася хуртовина. Мело. Мовби сліди замітало. Їхні? Ци всенького життя?

— Мєло, мєло по всєй зємлє, во все прєдєли, — раптом сказала Вікторія.

Олька здивовано глянула на неї. І Яків.

— То я так, — чогось засоромилася Вікторія. — Поет один так написав...

— Ходімо, тату, — сказала Олька. — Додому відвеземо.

— До Параски ще мушу сходити, — вперся Яків.

— Ви й так на ногах ледь тримаєтеся. Другого разу сходите.

— Другого разу ни буде, — сказав Яків.

Ольга спробувала заперечити:

— Що ви-те таке кажите, тату? На проводи ще всі прийдемо.

Та Яків тихо, але владно:

— Те, що чуєш, кажу. Знаю, що кажу. І не сокори. Не жванди.

Якщо вже хочете — підтримайте старого дідугана. Та під руки, під руки його візьміте. І не несіте, ще понесете, як не ви-те, то другії.

Стежинами, між могилами, які тепер позамітав сніг, Яків, підтриманий Андрієм і Вікою (Ольга взялася стежку топтати), подумав, що несправедливо було тоді хоронити Параску далі. Бо ж місце ще тутечки лишається. Хай і їдне. Али ж Параска-старша вперлася — тоді тоже хорувала — мене по смерті непремінно коло чоловіка похороніте. І коло внуків та невістки. Мусите. Тамечки хочу бути.

«Стара шкарбунка», — незлобиво думав тепер Яків. Начеб не про матір. Про гинчого когось. Мо’, й Зоську, яка б дожила до тех старих літ.

***

Парасці-бабці, коли переставилася на тамтий світ, було цілих вісімдесят шість, вісімдесят сьомий ішов. Чоловіка на цільних двайціть п’єть пережила, щитай, ци скіко там. А от Параска-внучка й до трийцяти не дотягла.