Розділ без назви (11)

І припала всім тілом.

Яків подумав, що не раз вона те слово вимовляла. Може, в думках, а може, й на самоті.

...Пригадав, як тидень тому спитав: а як вашу маму звали?

Вона геть спалахнула.

— Нащо вам? — та насторожено так.

— У такої доньки повинна бути гарна мама, — сказав Яків.

— Ларисою звали мою маму. А я називала мамою Лесею.

— Гарне ім’я, — схвалив Яків.

...Типерка думав, що він таки щасливий. Бо якби не та підслухана розмова, то чи й викарабкався б, ци й відпустила б чорна бабушенція...

А ввечері познайомився з новим своїм онуком — Богданком. Хлопець був веселий і, видно, трохи шалапутний. Внучка Тетянка вчилася на першому курсі університету.

Добре було Якову того вечора.

«Затишно мені було з вами», — враз почув тихі жіночі слова.

7

Той похід на могилки[27] Яків робив кожнісінького року за два тидні до року нового. І тепер мусив зробити. Хоч Олька попередила — я сама навідаюся і к’яти положу, все, як годиться. Нє, захитав Яків головою, і не проси. Я мушу, ти же знаєш. Ольга теє знала, як і те, що є моменти, в яких батька не перепреш, хоч кілля на голові теши, хоч до одвірка прив’язуй. Добре вже, згодилася. Завтра Гандрій (так звали нового зятя) одвезе вас на могилки свею машиною. А самі ж не здумайте, ні ногою, бо, присяй-бо, тогді до вас нігди не вступлю, хоть би й умирали. І не обмию, й ни заплачу, як будите такиї вредні.

Яків заспокоїв, що ждатиме машину. Поїде, як той пан, в якого новий жупан. А в нього ще ліпше — зять новий.

Він теперка був, як Олька сказала, на особеному контролі. Після того, як зновика категорично відмовився йти жити до дочки (Олька і плакала, і об поли била, й до Вікторії руки простягала, шукаючи підтримки), йому таки всунули телефона. Того, що мона з собою носити. Показали, як ним користуватися. На їден номер поставлений. Вікторії. Ото, таточку, натискуєте на оту кнопочку із зеленою трубочкою на кнопочці. Отако-о. І ще раз натискуєте. І ваша лічна дохтурка на проводі. Тико ж глядіте, не каверзуйте, не ждіть, ледь що заболить, заколе, звоніте безпремінно.

— А як засвербить — мона? — не витерпів Яків.

— Тату!

Олька гукнула, а Вікторія посміхнулася.

— Бо як десь засвербить, у такому місці, що я й рукою не дотягнуся, то прийдеш і почухаєш, — сердито сказав Яків.