Розділ без назви (11)

— Ну що ви таке каете, таточку?

— То не мішай. І не галайкуй.

— О, вже й галайкуй...

Олька вдавано сердилася, але очі її сміялися.

А наступного ранку вона мовила, переконавшись, що батько таки добре ходить:

— Типерка щось можу вам сказати, тату.

Яків одказав, що знає, що вона там має відкрити, який такий секрет, під трьома замками схований. Бо чув, як вони теє звєстіє у мішок ховали та рядном накривали.

— І що ж ви-те знаєте? — Олька аж тремтіла вся од нетерплячки.

— Дохтурка наша — моя дочка.

— Безсовісний ви-те, таточку, — сказала Олька. — А ми-то щитали, що ви-те спите.

— Мовчи, сороко! Поклич ліпше дочку мою найменшу, Вєрку.

— Не Вєрку, а Вікторію, — поправила Олька. — Ви-те ще єї так назвіте в очі. Вєрка!

— Як хочу, так і називатиму, — Якову завше подобалося дражнити найменшу дочку.

Ци типерки не найменшу?

«Хай буде, як має бути», — подумав Яків.

— Вікторія, запомните, тату, — сказала Олька. — Вікочка. Вікуся, отако звати мою сестричку.

— Біжи вже, — звелів Яків.

І вона побігла. І привела, та не одну дохтурку, а з чоловіком — фізкультурним вчителем. Були обійми й докори, що етико літ не признавалася. А від Вікторії, що йому хвилюватися не можна.

— Пробачте, тату, — сказала Вікторія. — Спершу якось... Боялася я. А взагалі — я дурна. Ой, дурна, тату.

«Тату» вона вимовляла легко й невимушено.