Розділ без назви (11)

— Він? — нахилившись спитав Яків.

— Він, — видихнула помертвілими вустами.

Яків бачить їх трьох у трунах — отут на цьому самому місці перед останнім прощанням. Печальна, наче жива, така, що всім своїм видом геть проганяє страх і біду, що, здається, от-от розплющить очі й усміхнеться, як завше, — Зося. І дві його донечки, тоже маленькі красунечки — Зося меншенька й Уляся. Вони мовби питають: що ж ти наробив, тату? Чого не захистив? А що він наробив... За півроку до того тоже вбив чоловіка... А того дня повіз матір до тітки... І її, й Ольку, й себе порятував...

Яків пересилив бажання кинутися до того виродка, тепер вдягнутого у свою форму, не в кожушок, в якім приходив позавчора до їхньої хати, вирвати з кобури револьверт... Та поруч тримається за полу його куфайки зусім маленька Олька, а вдома в колисці — Артемко... Мав хоч їх уберегти.

***

— Тату, — кричить Олька теперішня, десь там, за його плечима.

— Не бійся, я не впаду, — шепче Яків, тримаючись за хреста на Зосиній могилі.

Чом же він на тому клятому мітингу, куди всеньке село зігнали, не підвів голову, не сказав правди? Уже ж і тоді ходили чутки про ті лжебоївки...

Боявся. Не так за себе, як трьох своїх дітей уцілілих. Боявся. Руки й тоді трусилися.

***

— Память о родних красноармєйца, защітніка велікої совєтской родіни, будєт жіть вєчно...

***

Голос... Постріли, салют із автоматів. Яків оглядається. Тиша над могилками. Вітер тико свище десь, може, за шосейкою.

І машина, бачить, під’їжджає. З неї виходить Олька, далі Андрій і Вікторія. Олька не йде, а біжить, спотикаючись, до нього, щось гукає. Ноги Якова підкошуються. От-от упаде. Міцніше вчіплюється за костура, другою рукою за хреста на найближчій могилі.

— Зосько, — шепче Яків.

11

— Хоч цепом вас, тату, припинай, — сказала Олька, коли підбігла.

— Нічо, нічо, — Яків схопився за доччину руку.

Олька підтримувала його, докоряла. Та гладила по руці, як маленького. Ув очі заглядала — серце як? Ну, тату, не мовчіте...

— Усе в порєдку.