Розділ «Глава 6 Краще вже померти»

– У молодого панича.

– Тобто?!

– На виручені гроші я придбав бричку та коней. За них ми жили весь цей час, купували їжу та питво, сплачували подорожні. На них Моше купив оцей дім.

– І ти називаєш це вигідним вкладанням?.. – Степан геть нічого не розумів.

– Звісно, що так.

– Але чому?..

– В Моше все одно немає сім'ї, про яку він мусить піклуватись. Тому Моше із задоволенням взяв під свою опіку молодого панича.

– Ти що, хочеш, щоб жид став рідним батьком козацькому сину, нащадку славного роду Раковичів?! – Степану було зовсім невесело, та він був готовий розреготатись просто в обличчя старому.

– Моше зовсім не збирається замінити молодому паничеві рідного батька. Але наставником та опікуном молодого панича бути може.

– Пхе! Ну й фантазії в тебе…

– Час доведе, що Моше не збрехав: один бездітний купець готовий продати свою частку в прибутках Ост-Індської компанії, а про надійного управителя Моше завчасно подбав! Тож років через десять молодий панич матиме стільки золота, скільки деяким правителям тутешніх країн не снилося. Але не на майбутньому багатстві має зосереджуватись увага молодого панича, а на оволодінні таємним знанням. Бо тільки якщо гроші підмуровані неосяжним знанням – тільки тоді вони дають незбориму могутність. Отож Моше із задоволенням поділиться з молодим паничем усіма своїми знаннями.

– Отже, старий йолопе, ти хочеш зробити з мене вченого жида?!

– Ні. Але оскільки великий ребе Арі дозволив навчати кабали усіх охочих, Моше хотів би заохотити до цих занять молодого панича.

– Ніяк не можу зрозуміти: навіщо це тобі?! Вибери якогось свого… якогось молодого жида та й навчай собі на здоров'я! До чого тут я?..

– Ні-ні, не так. Моше завжди хотів, щоб у нього був такий незвичайний учень, котрого ні в кого іншого немає. І от Всемогутній милостиво послав Моше учня-гоя: хто іще може похизуватись таким?!

Тут Степан відчув, що на сьогодні занадто втомився. Тепер уже ні райдужні перспективи стати надзаможною людиною, ані обіцянки незмірної могутності внаслідок опанування таємним знанням його не цікавили. З невидимих сердечних ран, які все ще остаточно не загоїлись, линули й линули виснажливі спогади про страшну загибель коханої Гелени, про сумну долю батька, про підле зрадництво Івана Богдановича, про програну шведами й козаками війну і про власну негідну поведінку під час битви… Тож Степан впав на ліжко і махнув на єврея рукою: мовляв, замовкни й заберись куди подалі.

– Молодий панич не бажає слухати Моше?..

– Залиш мене на самоті, – тихенько попросив юнак.

– Молодий панич зовсім не бажає слухати Моше або не бажає слухати тільки зараз?..

– Йди геть, – стомлено прошепотів Степан.