Розділ «Глава 6 Краще вже померти»

– Ой-вей, молодий паничу, то дуже, дуже давня історія. Одній селянці примарилось, нібито вночі хтось заподіяв лихе її корові, в якої на ранок зникло молоко. Потім те саме сталося в іншої селянки, потім у третьої. Почали шукати відьму – знайшли Мар'ям, молоду дружину Моше, скрутили руки й ноги, пов'язали на шию намисто з трьох великих каменів та й кинули до річки. І все…

– То відьмак не ти, а… твоя жінка? – здивувався Степан.

– Хіба молодий панич вірить у сказане ним? – спитав у відповідь єврей. Юнак тільки очі опустив долу… невідомо чому. Справді, це ж усього лише жалюгідний, підступний юда, котрий свавільно полонив його, посилаючись на батьківський наказ, завіз бозна в які землі… – а як перевіриш його слова?!

Між тим, не зводячи зі Степана пронизливих сірих очей, Мошка зневажливо посміхнувся й мовив:

– Вейз мір! Моше тепер зрозумів, що молодий панич зовсім необізнаний на народних прикметах щодо відьом.

– Які там іще прикмети?..

– Якби ж Мар'ям була відьмою, вона б не потонула, а плавала би навіть з камінням на шиї… Принаймні так стверджували селяни.

– А-а-а, точно… Щось пригадую, – погодився Степан. – Просто це я знав колись давно, дуже давно… Тепер же воно не має для мене значення.

– Так от, вагітну Мар'ям втопили, а молоко в корів продовжувало зникати. Це припинилось, лише коли втопили ще трьох жінок з того самого селища. Простих селянок тобто, – бо всі наші повтікали до лісу і там переховувались. Тож нехай буде благословенною добра пам'ять Мар'ям – її провини у зникненні молока не було.

Степан відвів очі убік. Мимоволі йому зробилось ніяково… і соромно… Але ж не стане він вибачатись перед жалюгідним нащадком христопродавців! Ще чого… «Кров його на нас і на дітях наших…» От нехай і не скиглять з приводу такої своєї нібито несправедливої долі!

Але зовсім промовчати юнак не міг, тому спитав:

– А де ж був ти сам? Чом не захистив свою Мар'ям? Либонь, перелякався й разом з іншими жидами сховався у лісі, полохливий ти шкурник…

– Моше не злякався, ні. Просто на той час перебував надто далеко – батько молодого панича якраз відіслав Моше у справах.

– Мій батько?

– Так. Мар'ям лишилася вдома сама, за неї нікому було вступитись.

Степан зніяковів ще більше, але не знайшов гідних почутого слів, крім непевного вигуку:

– Ну-у-у…

Єврей лише кивнув у відповідь, але швидше власним думкам, а не Степановому «нуканню».

– От тоді справді було кепсько. І саме тоді Моше справді хотів померти, бо більш за все прагнув потрапити до своєї Мар'ям та нашого ненародженого сина. А молодий панич чомусь вважає, буцімто для Моше найбільша втрата у житті – це гроші…

– Так усі вважають, – спробував виправдатися Степан.