Розділ «Глава 5 Стрілою через степ»

Після цих слів принц не ворушився так довго, що Пауль вже почав непокоїтися станом його здоров'я: а що, як раптом граф забувся наяву?! Або ще гірше – якщо його шляк трафив?!

Та в останню мить перед тим, як юнак остаточно впав у відчай, Великий Магістр солодко потягнувся, поправив теплий шотландський плед і мовив тихесенько:

– Правда дуже проста, хробачок. Коли я гадав, що все скінчилося, насправді все лише розпочиналось. Так буває у житті, коли тобі ще й двадцяти не виповнилось, а все довкола зруйноване жахливою катастрофою, до якої ти сам устиг прикласти руку… хоча насамперед слід було прикладати думку! На жаль, я порозумнішав значно пізніше, а тоді…

Виникла нова напружена пауза – щоправда, цього разу нетривала.

– Коротше, сталося так, що у моєму житті несподівано з'явився Вчитель.

– Так само, як Ваша милість з'явились у житті всіх нас – таємних «каменярів» та учнів Вашої милості? Нашої таємної ложі? – очі Пауля одразу ж спалахнули величезним ентузіазмом.

– Ні-ні, трішечки не так, – ледь помітно всміхнувся принц. – Ви всі поприходили до мене добровільно, за власним вибором. Та на відміну від вас, я якраз жодного вибору не мав.

– Чому, Ваша милосте?..

– Бо полонені долю не обирають – цей вибір роблять за них поневолювачі…

Ранок 28 червня 1709 року від Р. X., неподалік Полтави

Ще півгодини тому над землею стелилися вологі пасма сивого туману, і добре роздивитись мертві тіла, якими було вкрите вчорашнє поле битви, було неможливо. Але нарешті промені вранішнього сонця розігнали навіть легкий серпанок, тож слід було розпочинати пошуки Степанового тіла.

І вони рушили на пошуки: Іван Богданович попереду, за ним двоє підпитих ще з вечора солдатів з ношами – щоб перетягнути труп зрадника до табору московитів, – і один зі шпигунів позаду всіх.

– Эй, казак, долго нам еще тут околачиваться?! – з погано прихованою нетерплячістю запитав останній.

– Нет, недолго: во-он за тем горбочком…

– Ну так давай пошевеливайся! – прикрикнув шпигун на солдатика, що посковзнувся на чиїхось випущених кишках.

– Так я ж, вашш-блаародь…

– Ма-а-алча-а-ать!!!

– Слушаюсь!

Іван потайки всміхнувся, відвернувшись в інший бік. Не дивно, що шпигун рознервувався: ніч була теплою, тіл небіжчиків та кінських трупів вистачало, тож у вологому повітрі вже почало розливатися не надто приємне амбре. Та що поробиш: зарубаного особистого порученця з особливих питань потрібно було упізнати на місці, тому «мисливець за шпигунами» неохоче плентався за Іваном та солдатами, бридливо затуляючи ніс хусточкою. Така вже його паскудна робота!

Хоча це вонидло – ще сяк-так. Це ще тільки одна-єдина ніч минула, а от коли трупи пролежать ще пару діб – отоді смердіти почне!.. Лишається сподіватись, що вдень добре попрацюють слабосильні команди. Така вже штука – війна: спочатку небезпека, потім бруд і лайно, а слава… А що таке слава?! Хмарка гарматного диму, розпатлана легеньким вітерцем й віднесена у небо, – от що вона таке!